Александр Стражный  Авторская литературная страничка

Пресса - 2



   УКРАЇНЦІ НАМАГАЮТЬСЯ ПОЗБУТИСЯ ТАЛАНОВИТИХ ЛЮДЕЙ
                                         
Світлана Слабінська


"КИЇВСЬКА РУСЬ"

   МЕНТАЛЬНА ПСИХІАТРІЯ
                                                Наталя Гаук 
Текст
                                         



ТРК "
КИЇВ" Книгу про особливості українського менталітету обговорили митці і політологи

з сайту:  http://kievtv.com.ua/ua/news/news4342?print

 



  Психотерапевт вітчизняного менталітету

Текст

з сайту:  http://www.kreschatic.kiev.ua/ru/3267/art/1206044992.html 




Тимошенко лидер, потому что у нее мало украинской крови
                                                   Светлана СЛАБИНСКАЯ
Текст


Оригинал:
http://www.gpu.ua/index.php?id=224487&lang=ru
 


Тимошенко лідер, бо в неї мало
української крові
                          Світлана СЛАБІНСЬКА

Текст


Оригiнал: http://www.gpu.ua/index.php?&id=224487&eid=602


ОЛЕКСАНДР СТРАЖНИЙ: «МИ МОЖЕМО ВИБРАТИ БУДЬ-ЩО, КРІМ МЕНТАЛІТЕТУ»
                                                Володимир КОСКІН
Текст

Оригiнал http://www.dua.com.ua/2008/020/arch/21.shtml


 

Лиса с трипольским акцентом
                                     Кирилл ЯКУНОВ

Текст

Оригинал: http://www.kv.com.ua/archive/17292/culture/17308.html
 

Аргументы и факты: главная страница
Мы не жестоки, жестоки не мы
                                      Валерий СУРГАНОВ

Текст

Оригинал: http://www.aif.ua/articles/article.aspx?IssueId=397&ArticleId=5660
 

Интернет-портал "Народная правда"

Дзеркало Долі, або український менталітет...

http://narodna.pravda.com.ua/rus/discussions/486baba9e59a2/

 


Украинский менталитет
как способ достижения успеха
                                                Владимир КОСКИН

Текст

Оригинал:  http://www.zn.ua/3000/3050/63649/




Український менталітет
як засіб досягнення успіху
                                                    Володимир КОСКІН

Текст

http://www.dt.ua/3000/3050/63649/
 


Интернет-портал "vox.com.ua"

Український менталітет
як засіб досягнення успіху
                                                    Володимир КОСКІН

http://www.vox.com.ua/data/polska/2008/08/11/mentalitet-yak-zasib-dosyagnennya-uspihu.html


 


КИЇВСЬКА РУСЬ
літературно-критичний часопис "Київська Русь", №9 2006 р.

   МЕНТАЛЬНА ПСИХІАТРІЯ
                                          Наталя Гаук 

Рецензія на статтю "Ментальність Київської Русі" (одного з розділів книги 
"Український менталітет. Иллюзії - міфи - реальність")

         "Ментальність Київської Русі" виняткова з деяких причин. Насамперед тому, що за дослідження взявся не історик і не мовознавець, а психіатр з багаторічним досвідом у цій царині... 
   ... Важлива особливість пропонованого матеріалу
всі історичні шукання автора спрямовані на виявлення в них безпосередньо людського фактору, психічної поведінки особливості, що вельми непросто зробити, адже необхідні дані доводиться вичленовувати з суто історичних повідомлень... 
   ...Такий незвичайний ракурс дослідження передбачає і оригінальну попудову та систематизацію опрацьованого матеріалу... 
   ...В цілому дослідження Стражного розширює межі традиційного, відверто кажучи – обмеженого, уявлення власне про український менталітет, згадки про який, як правило, зринають у свідомості під впливом мас-медійних, політичних або пропагандистських чинників... 

                                                                                                      Повный текст статті і рецензії   >>>>>


   ТРК "КИЇВ"

Книгу про особливості українського менталітету обговорили митці і політологи.

Олександр Стражний – автор епосу про український менталітет – ріс «нормальною радянською людиною». В російськомовному середовищі на півдні України. До теми звернувся 5 років тому і, крім окремих статей про особливості національного характеру, нічого більш ґрунтовного не знайшов. Вирішив самотужки створити науково-популярну відповідь на питання: хто ми такі, якого роду? Своє творіння назвав «Український менталітет; ілюзії, міфи, реальність». Мова оригіналу: російська. Лікар-психолог прорахував: нехай читають і брати-слов»яни. Про наші спільні корені і величезні відмінності.

Далі автор порівнює російське тяжіння до колективізму з українським «моя хата з краю». Індивідуалізм, виявляється, у нас у крові. Це і територіальні особливості – багата земля, компактність, і постійний стан самооборони – хто тільки не зазіхав на наші чорноземи. Втім, це не означає, що росіяни нам не друзі. Просто товаришувати треба з розумом.

Усе це, і ще близько п»ятдесяти найбільш характерних для українського світогляду особливостей вийдуть друком орієнтовно у вересні. Лікар-психолог Олександр Стражний випише всім охочим рецепт феномена нашої ментальності. Протипоказань і терміну придатності нема. Приймати необмеженими дозами в особливо російськомовних середовищах.

(с сайта  http://kievtv.com.ua/ua/news/news4342?print )



     
 
21 березня 2008 р.

Психотерапевт вітчизняного менталітету

Олександр Стражний видав книжку про плюси, мінуси та неврози української нації

Учора Олександр Стражний представив свою нову книжку "Український менталітет: ілюзії — міфи — реальність". Українців та їхній світогляд, сильні, слабкі риси та хвороби нації автор розглядав як пацієнта, адже сам за професією — лікар-психотерапевт.

Книжку про українців та їхній світогляд презентував учора лікар-психотерапевт Олександр Стражний. Як розповів автор книжки “Хрещатику”, його зацікавило, що таке українець. Особливо після помаранчевої революції, коли українські Захід та Схід “з’ясовували” стосунки. Однакові ми чи все-таки різні — автор почав шукати літературу на цю тему. Та вагомих аргументів щодо цього не знайшов. Тож узявся писати про українців сам. Дивлячись на українців збоку, а точніше — з-за “бугра”, порівнював українців, росіян і європейців загалом.

“Професія зобов’язує бачити те, чого не бачать інші,— каже Олександр Стражний.— Я роздивлявся націю так, як пацієнта — з його плюсами, мінусами, хворобами, неврозами”.

Принципових відмінностей між українським Сходом та Заходом письменник не знайшов. Навпаки, гадає, що “ми підемо шляхом єдності, а не розмежування”.

На думку автора, можна обирати національність, країну, релігію й навіть історію, але не менталітет. І кожен, хто живе в Україні, незалежно від національності, потрапляє під вплив української енергетики, її егрегора. Тож і світогляд формується під впливом всього, що відбувається в країні.

Сам Олександр Стражний родом із Очакова Миколаївської області. За національністю українець, хоча останні 15 років живе в Угорщині — там, каже, працювати краще. Але книжку свою вирішив презентувати саме у столиці рідної країни — Києві.
“Український менталітет: ілюзії — міфи — реальність” — 14-та книжка у пана Стражного. Її перший тираж — 2 тис. примірників. Якщо вона матиме успіх — її додрукують.

З нагоди презентації видання в Російському центрі науки і культури відкрилася фотовиставка “Курйози ментальності. Україна — Росія — Європа”. На 52 курйозно-життєві фотографії Олександра Стражного та його друзів Олега Мельничука, Дениса Страшного, Богдана Жолдака, Оксани Цеацури, Юрія Петрова можна подивитися до понеділка. Вхід безплатний.

У чому українська ментальність?

Єгор СОБОЛЄВ, телеведучий:
— Українці — парадоксальні люди! З одного боку, “моя хата скраю, нічого не знаю”, з другого — віддадуть усе до останнього, щоб допомогти комусь. У нас є природна гордість, а в жіноцтва такі, як мовиться, коня на бігу зупинить або як у всіх п’єсах: руки в боки! Дивовижно також поєднуються нахабність, хамовитість і щире співчуття.

Валід АРФУШ, видавець журналу “ПапараZZи”:
— Загальний менталітет українців ділиться на три частини. Молодь віком до 18 років, якій притаманний перехідний до європейського тип мислення: вони відкриті, вступають у дискусії, прагнуть до нових знань. Українці віком 20—40 років зазвичай прагнуть досягнути мети, але вони більше злісні, ніж відкриті. А ось громадяни, кому сягнуло за 40, однозначно добрі, правильні, чим сильно відрізняються від росіян, які жорсткіші. Старше покоління вміє поважати інших.

Ольга БОГОМОЛЕЦЬ-ШЕРЕМЕТЬЄВА,
депутат Київради:
— Українська ментальність залежить від регіону. Але спільна риса — це романтичність, яка в центральній Україні є очікувально-бездіяльною, на заході вона діяльна, а на сході — менш романтична. На мою думку, не можна перейти до іншого типу ментальності — він закладається генетично від народження.

Борис БЕСПАЛИЙ,
народний депутат:
— По-перше, це консерватизм, схильність до традиційного способу життя. Українців тяжко втягнути в авантюризм. По-друге, в Україні громадськість важливіша за владу. Люди більше прислухаються і покладаються на себе і суспільну думку, водночас недовірливо ставлячись до влади. Є певна недержавницька позиція, яка сформована історично.

Ольга ЗАЙЦЕВА “Хрещатик”.      http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/3267/art/1206044992.html


   Тимошенко лидер, потому что у нее мало украинской крови

Украина подобна хитрому лису
Александр Стражный: ”Украинская политика подобна Запорожской Сечи. Веселые люди радуются жизни, постоянно сменяют гетманов”
 
 
Александр Стражный: ”Украинская политика подобна Запорожской Сечи. Веселые люди радуются жизни, постоянно сменяют гетманов”

Автор книги ”Украинский менталитет” Александр Стражный, 49 лет, говорит, что украинцы трудолюбивее россиян, но ленивее европейцев.

Как формировался украинский менталитет?

— Приблизительно в пятом тысячелетии до нашей эры люди перешли от собирательства к выращиванию. Тем, кто пришел на украинские земли во времена Триполья, не было смысла идти для земледелия в другие края: все необходимое было здесь. Поэтому постепенно образовалось оседлое земледельческое население, из которого и сложилась украинская нация.

Черты современных украинцев формировались на протяжении длительного времени и исключительно на своей территории. В мире не так много наций, которые бы, как и мы, не пережили больших миграций. Украинца держит на одном месте земля. Эта оседлость формирует наши ментальные черты: провинциальность, романтичность, трудолюбие. Повлиял также и мягкий климат. Не было знойного солнца и нестерпимых холодов. Сформировался открытый человек, который любит природу и землю.

Россияне и европейцы агрессивнее, целеустремленнее. У них была потребность в завоевании других территорий. А украинцам нужно было лишь себя защищать.

Из чего еще состоит менталитет украинца?

— Есть 50 самых характерных для украинского мировоззрения составляющих. Позитивные — умение вести хозяйство, консервативность, миролюбие, смелость, ощущение свободы, демократичность, талантливость. Еще мы открыты, сентиментальны, жизнерадостны, семейны, эротичны... А негативные качества — наивность, инфантильность, отсутствие целенаправленности, анархичность, игнорирование закона. У нас низкий уровень любознательности в сравнении с теми же россиянами. Они дошли до Калифорнии и Аляски, потому что им было интересно. Во всем мире теперь слышится русский язык.

Россияне повлияли на нашу ментальность?

— Мы долго были связаны с ними культурными, религиозными, семейными связями. Поэтому российская ментальность действительно существенно повлияла на украинскую. Но и наша на их — не меньше. Россияне — это бывшие жители Киевской Руси, которые мигрировали на север и образовали там Московию.

Чем мы отличаемся от россиян и европейцев?

— Существует мнение, что украинцы — трудолюбивая нация. По сравнению с россиянами это так. Где-нибудь в средней полосе России в сельской местности везде лишь жалкие избы без забора и двора. Нет ”вишневых садов” или хозяйственных построек, как в Украине. Также мы отличаемся от россиян тем, что ценим зажиточность, а не бедность. В Украине всегда уважали ”куркулей”. В России же зажиточность вызывала отвращение. Россияне были готовы сжечь того, кто имеет лучший дом.

   

Это откровенный миф — что мы грустная и депрессивная нация

 

Но в сравнении с европейцами мы большие лентяи. Своим ритмом жизни и пунктуальностью украинцы кардинально от них отличаются. Все в Украине будто что-то и делают, но сравнить результаты с европейскими тяжело. Как ”запорожец” с ”мерседесом” или ”фольксвагеном”.

Какие еще имеются не слишком правдивые мифы об украинцах?

— Вот в школе учат произведения, где украинцев постоянно притесняют. Все плачут, умирают, бедствуют и нанимаются в работники. Но в действительности украинцы оптимисты. Пессимистические же тексты, скорее всего, специально подбирала еще российско-советская империя, чтобы взращивать в нас комплекс неполноценности. Поэтому это откровенный миф — что мы грустная и депрессивная нация. Шведы и швейцарцы совершают самоубийства значительно чаще. Потому что европейское общество закрыто, люди там одиноки. Счет в банке не заменяет им живого общения. А украинцы всегда любили просто так посидеть, поговорить о жизни.

Да, в настоящее время улыбающегося украинца часто не встретишь. Но от ментальности это уже не зависит. Бедный человек не может быть доволен жизнью, даже будучи оптимистом. Тяжело радоваться, когда зарплата 400 гривен. Оплатил счета за квартиру и остался ни с чем.

Каково отношение украинцев к лидерам?

— Преимущественно украинцы — представители сельской психокультуры. Мы не ценим харизматиков. У нас было мало личностей мирового масштаба. Николай Гоголь, Михаил Булгаков... Тарас Шевченко говорил, что украинцам не нужен пан. Украинцы всегда любили свободу и не подчинялись ни чужакам, ни своим лидерам. Не воспринимали диктата. ”Барин приедет и нас рассудит” — это исключительно российская пословица. Разве можно представить казаков, которые сидят и ожидают решения пана? В Украине никогда не было условий для появления настоящих диктаторов. Это россиянам нужна ”сильная рука”, нам она ни к чему.

А как же современная украинская политика с ее  выразительной склонностью к лидерству?

— В ней тоже нет харизматиков. Да, Юлия Тимошенко — лидер, потому что у нее мало украинской крови. Хотя хорошо, что у нас есть такие люди. Общий же принцип украинских политиков — везде присутствовать, но ни во что не вмешиваться. Не брать на себя никаких инициатив, не отвечать за свои слова. Это у нас в генах. А Тимошенко за слова отвечает.

Современная украинская политика подобна Запорожской Сечи. Балаган. Веселые люди радуются жизни, постоянно сменяют гетманов. Порядок к нашим приоритетам не относится — в отличие от той же Европы. Там власть закона и порядка.

Еще в нашей ментальности всегда было развито кумовство. У украинцев пока еще нет настоящего государственного мышления. Возможно, потому что у нас долго не было своего государства и современные политики росли в СССР. Их главный принцип: попал во власть — нагреби как можно больше.

В своей книге вы олицетворяете нации с животными. Что между  ними общего?

— Для каждой по-разному. Символ англичан — бульдог, агрессивное и упрямое животное. Для Китая это дракон, Франции — петух, Германии — орел или овчарка. Символ России — медведь. Украину же олицетворяет хитрый лис. Это животное непредсказуемое, осторожное, по-своему умное. Лиса нельзя дрессировать: на одну и ту же команду он каждый раз выполняет разный трюк. Украинцы тысячелетиями жили в открытой степи. Постоянно противодействовали кочевникам, нужно было договариваться, хитрить. Черты лиса нужны были нашим предкам для выживания. И перешли к современникам.
                                                                                                                     Светлана СЛАБИНСКАЯ


  Тимошенко лідер, бо в неї мало української крові

Україна подібна до хитрого лиса
   
 

Автор книги ”Український менталітет” Олександр Стражний, 49 років, каже, що українці більш працелюбні за росіян, але ледачіші за європейців.

Як формувався український менталітет?

— Приблизно в п’ятому тисячолітті до нашої ери люди перейшли від збиральництва до вирощування. Тим, хто прийшов на українські землі за часів Трипілля, не було сенсу йти для землеробства в інші краї: все необхідне було тут. Отож поступово утворилося осіле землеробське населення, з якого й склалася українська нація.

Риси сучасних українців формувалися впродовж тривалого часу й виключно на своїй території. У світі не так багато націй, які б, як і ми, не пережили великих міграцій. Українця тримає на одному місці земля. Ця осілість формує наші ментальні риси: провінційність, романтичність, працелюбність. Вплинув також і лагідний клімат. Не було спекотного сонця та нестерпних холодів. Сформувалася відкрита людина, що любить природу та землю.

Росіяни та європейці агресивніші, цілеспрямованіші. У них була потреба в завоюванні інших територій. А українцям потрібно було лише себе захищати.

З чого ще складається менталітет українця?

— Є 50 найхарактерніших для українського світогляду речей. Позитивні — вміння вести господарство, консервативність, миролюбство, сміливість, відчуття свободи, демократичність, талановитість. Ще ми відкриті, сентиментальні, життєрадісні, сімейні, еротичні... А негативні якості — наївність, інфантильність, відсутність цілеспрямованості, анархічність, ігнорування закону. У нас низький рівень допитливості порівняно з тими ж росіянами. Вони дійшли до Каліфорнії та Аляски, бо їм було цікаво. В усьому світі нині звучить російська мова.

Росіяни вплинули на нашу ментальність?

— Ми довго були зв’язані з ними культурними, релігійними, родинними зв’язками. Тому російська ментальність справді суттєво вплинула на українську. Але й наша на їхню — не менше. Росіяни — це колишні жителі Київської Русі, що мігрували на північ і утворили там Московію.

Чим ми відрізняємося від росіян та європейців?

— Існує думка, що українці — працелюбна нація. Порівняно з росіянами це так. Десь у середній смузі Росії в сільській місцевості скрізь лише жалюгідні будинки без огорожі та садиб. Немає ”вишневих садочків” чи господарських будівель, як в Україні. Також ми відрізняємося від росіян тим, що цінуємо заможність, а не бідність. В Україні завжди поважали ”куркулів”. У Росії ж заможність викликала відразу. Росіяни були готові спалити того, хто має кращий будинок.

   

Це відвертий міф — що ми сумна та депресивна нація
 

 

Але порівняно з європейцями ми величезні ледарі. Своїм ритмом життя та пунктуальністю українці кардинально від них відрізняються. Всі в Україні ніби щось і роблять, та порівняти результати з європейськими важко. Як ”запорожець” із ”мерседесом ” чи ”фольксваґеном”.

Які ще є не надто правдиві міфи про українців?

— От у школі вчать твори, де українців постійно гноблять. Усі плачуть, вмирають, бідують та працюють наймичками. Але насправді українці оптимісти. Песимістичні ж тексти, скоріше за все, спеціально підбирала ще російсько-радянська імперія, щоб зрощувати в нас комплекс меншовартості. Отож це відвертий міф — що ми сумна та депресивна нація. Шведи та швейцарці скоюють самогубство значно частіше. Бо європейське суспільство закрите, люди там самотні. Рахунок у банку не замінює їм живого спілкування. А українці завжди любили просто так посидіти, поговорити про життя.

Так, нині усміхненого українця часто не зустрінеш. Але від ментальності це вже не залежить. Бідна людина не може бути задоволена життям, хай навіть і будучи оптимістом. Важко радіти, коли зарплата 400 гривень. Сплатив рахунки за квартиру й залишився ні з чим.

Яке ставлення українців до лідерів?

— Переважно українці — представники сільської психокультури. Ми не цінуємо харизматиків. У нас було мало особистостей світового масштабу. Микола Гоголь, Михайло Булгаков... Тарас Шевченко казав, що українцям не потрібен пан. Українці завжди любили свободу й не підкорялися ані чужакам, ані своїм лідерам. Не сприймали диктату. ”Барин приедет и нас рассудит” — це виключно російське прислів’я. Хіба можна уявити козаків, які сидять і чекають на рішення пана? В Україні ніколи не було умов для появи справжніх диктаторів. Це росіянам потрібна ”сильна рука”, нам вона ні до чого.

А як же сучасна українська політика з її  виразною схильністю до лідерства?

— У ній теж немає харизматиків. Так, Юлія Тимошенко —  лідер, бо у неї мало української крові. Хоча добре, що в нас є такі люди. Загальний же принцип українських політиків — скрізь бути присутніми, але ні в що не втручатися. Не брати на себе жодних ініціатив, не відповідати за свої слова. Це в нас у генах. А Тимошенко за слова відповідає.

Сучасна українська політика подібна до Запорізької Січі. Балаган. Веселі люди радіють життю, постійно змінюють гетьманів. Порядок до наших пріоритетів не входить — на відміну від тієї ж Європи. Там влада закону та порядку.

Ще у нашій ментальності завжди було розвинуте кумівство. В українців поки що немає справжнього державного мислення. Можливо, тому, що в нас довго не було своєї держави й сучасні політики зростали в СРСР. Їхній головний принцип: потрапив до влади —  нагреби якомога більше.

У своїй книзі ви уособлюєте нації з тваринами. Що між  ними спільного?

— Для кожної по-різному. Символ англійців — бульдог, агресивна та вперта тварина. Для Китаю це дракон, у Франції — півень, в Німеччини — орел або вівчарка. Символ Росії — ведмідь. Україну ж уособлює хитрий лис. Це тварина непередбачувана, обережна, по-своєму розумна. Лиса не можна дресирувати: на одну й ту ж команду він щоразу виконує різний трюк. Українці тисячоліттями жили у відкритому степу. Постійно протидіяли кочівникам, треба було домовлятися, хитрити. Риси лиса потрібні були нашим предкам задля виживання. І перейшли до сучасників.
                                                                                                                                    Світлана СЛАБІНСЬКА


ОЛЕКСАНДР СТРАЖНИЙ: «МИ МОЖЕМО ВИБРАТИ БУДЬ-ЩО, КРІМ МЕНТАЛІТЕТУ»

Лікар-психотерапевт, член Асоціації українських письменників Олександр Стражний є автором книг, виданих в Україні, Росії, Угорщині, Німеччині, Італії, Іспанії. Вільно володіє кількома іноземними мовами. Проводив цикли лекцій з альтернативної психології в різних державах Європи, а також у Стенфордському університеті (США). Відзначений почесним дипломом сенату штату Каліфорнія.
Зазвичай пан Олександр захопливо пише на медично-ізотеричні теми, а тут раптом вибухнув дослідом-бестселером «Український менталітет: ілюзії-міфи-реальність», в якому психотерапевтично розглядає українців та їхній світогляд, плюси, мінуси та неврози української нації. Як він дійшов до такого життя, тобто до цієї проблематики, ми і з'ясовуємо.

    — Олександре, дивна річ, але саме з медиків виросло чимало письменників. Що спонукало Вас спочатку стати медиком, а потім письменником?

    — У дитинства і юності я не захоплювався літературою, ніколи не писав віршів чи оповідань, щоправда, багато читав. Чому я пішов до медичного інституту? Щодо вибору майбутніх професій у мене були ще два варіанти: Московська дипломатична академія (наївний провінційний хлопчик захоплювався тим, як чемні дяді потискали одне одному руки) або Музично-педагогічний інститут імені Гнєсіних знову-таки у Москві (я закінчив музичну школу по класу фортепіано, виступав на конкурсах, із сьомого класу як клавішник грав у ВІА на різних святах і весіллях). Проте у сімнадцятирічного хлопця спрацював здоровий глузд, я усвідомив, що без зв'язків ніякі дипломатичні академії й консерваторії «не світять». А ще міркував: можливо, як композитор я і не поганий, написав чимало хороших пісень, але як співак чи інструменталіст навряд чи досягну вершин, яких досяг, приміром, Паганіні. Отже, я поставив хрест на дипломатичній і музичній кар'єрах і вступив до медінституту. Хоча мій батько — лікар, завідувач інфекційним відділенням у курортному містечку Очаків, змучений боротьбою то з холерою, то дизентерією, говорив мені: «Синку, хіба ти не бачиш, о котрій годині я повертаюсь додому? Навіщо тобі медицина?». Та відсутність математики і перспектив піти в армію переважили. На першому-другому курсах я не знав, для чого «вляпався» у медицину: трупи, якась гістологія, цитологія, все це здавалось зовсім не моїм. Та коли мій товариш Саша Дірдовський (нині відомий кінематографіст), котрий навчався на курс старше, привів мене в психіатричний гурток, я зрозумів, для чого вступив до медінституту, й одразу закохався в психіатрію.

    Після закінчення інституту розподілу на психіатрію не було, я пішов у «швидку допомогу». Відпрацював три роки у загальній бригаді, затим закінчив у Харкові курси з психіатрії, ще чотири роки працював психіатром. Почалася перебудова, і несподівано моя мрія про дипломатичну кар'єру збулась: почався рух так званої народної дипломатії. До Києва та інших міст України з гаслом «Коли люди ведуть, лідери йдуть за ними», ринули американці. Я в складі ініціативної групи проводив чимало зустрічей. Іноземці поспішали не в Києво-Печерську лавру чи Софіївський собор, а прагнули зустрітися з людьми, дізнатися, як ми живемо, з'ясувати, яким є насправді монстр на ім'я «імперія зла». Тобто це були не звичайні туристи або шпигуни-ЦРУшники, а люди, які цікавились тим, що у нас відбувається. Кілька років я був у цьому русі, двічі відвідав США, як психолог проводив там «круглі столи» і семінари, викладав. Згодом читав лекції з нетрадиційної медицини в Швейцарії, Стенфордському університеті (США), Будапешті — на той час я з психіатрії перейшов у психотерапію, тобто на неврози, почав займатися гіпнозом, закінчив курси з акупунктури, гомеопатії, біоенергетики — володів чималим спектром нетрадиційних методів. Так я «зачепився» в Угорщині. Мені запропонували керувати центром нетрадиційної медицини, створили чудові умови. Це був 1992 рік, в Україні — розруха. Але погодившись працювати в Угорщині, я не погодився там постійно жити: впродовж останніх 15 років я місяць працюю в місті Печ, потім на місяць повертаюсь до Києва. Тим часом моя команда записує нових пацієнтів — я приїжджаю і проводжу курс лікування.

    — Як Ви прийшли до літературної діяльності?

   
— Писати почав тоді, коли не міг не викласти на папері те, що знаю з нетрадиційної медицини, те, що не прочитаєш у жодній книзі. В мене накопичились цікаві факти, потім із власного досвіду виникли методики. Набуте почало муляти, штурхати зсередини.
Першу книжку назвав «Від ілюзії до реальності». У людей є багато ілюзій з приводу цілительства, магії, потойбіччя, тощо, про це я веду мову, розмежовую правду і вигадку. Книжка вийшла цікавою, викликала захоплення навіть в тих, кому ця тема не дуже близька.
Стало зрозумілим, що писати я вмію, хоча раніше жодних творчих прецедентів не було. Наклад у 15 тисяч примірників швидко розійшовся, я видав книгу-доповнення. Наступну книжку «Розповіді доктора Шулявського» склали оповіді-байки, які виникли з подорожувань, зустрічей з цікавими людьми, різних колізій-подій. Її я написав ніби від імені іншої людини, теж доктора; для того, щоб не впізнали конкретних людей, змінював прізвища, обставини, місця подій... Тобто вийшла художня проза, а не мемуаристика. Потім з'явився любовно-історичний містичний роман «Храм Афродіти». Ці книги добре розійшлися в Україні, ще краще в Росії, перевидані там. А доповнена книжка, назва якої «Секрети нетрадиційної медицини», витримала дванадцять видань у семи державах світу: Україні (у березні цього року вийшло її друге видання), Росії, Угорщині (тричі), Італії, Іспанії, Німеччині, Франції. Мене прийняли до Асоціації українських письменників.

    Якось запросили в Будинок вчених прочитати лекцію з приводу української ментальності. Я мав нахабство погодитись (бо трішки авантюрист). У запасі був тиждень, гарячково почав шукати інформацію, міркувати. В результаті лекція аудиторії сподобалось. Ця тема людям надзвичайно цікава. І я замислився: «Чому не розібратися ретельніше, що є насправді українська ментальність?». Це мене захопило. П'ять років я орав цю цілину — вивчав історичні глибини і сучасність, писав, мучився. Шукав учених, консультувався — у книжці лише перелік спеціалістів, котрі мені допомогли, займає сторінку!

— Напевно, наші негаразди від того, що ми погано себе знаємо. Та й в сусідах поганенько розбираємося.

    — Кажуть, росіяни, українці й білоруси — один народ, а їхні правителі зовсім інший. З правителями більш-менш зрозуміло. А з народом? Чи справді ми однакові? Чи все-таки різні? Хто такий українець? Чим він відрізняється від росіянина, поляка, француза? Які в його ментальності козирі, а які масті биті?

    У пошуку відповідей я перелопатив гори літератури. І знайшов, що науково-популярних видань з українського менталітету — мізер. Вони, умовно кажучи, підрозділяються на три типи.

    Перший я б назвав так: параноїдально-патріотичні мантри. Щось на кшталт: «Москалі пішли від Мосоха, а козаки від першого сина Іафета — Гомера». Круто, не чи правда? Одне слово, Україна — батьківщина слонів. Ну якщо не слонів, то принаймні найрозумніших, найхитріших мавп.

    Другий напрям діаметрально протилежний. Його головна думка: українець — це маргінал, людина, невротизована комплексом неповноцінності, незатребуваності, нереалізованості... У подібних дослідженнях, причому своїх же українських авторів, червоною ниткою проходить висновок: «Нас гнобили, гноблять і гнобитимуть».

    Третій варіант публікацій на цю тему — глибокодумні філософські трактати, в яких що-небудь зрозуміти дуже важко.
Виявляється, навіть тепер, у XXI ст., в українській культурі немає чіткого уявлення про те, що таке національний менталітет. Скажемо прямо: ми себе не знаємо! А не знаючи — не розуміємо.

    Не знайшовши відповіді на це питання, я спробував відповісти на нього сам. Причому намагався бути неупередженим, не висувати якихось власних гіпотез, а об'єктивно (наскільки це можливо) описати те, що є.

    Позиція ця — програшна. Тому що під час поділу нації на «бютівців» — регіоналів, помаранчевих — біло-блакитних, свідомих — російськомовних для успіху книги мені варто було б, імовірно, прийняти спосіб мислення однієї зі сторін. Або тієї, котра переконана, що на дискотеках слід танцювати винятково гопак, або тієї, котра ревно вірить телеканалу «Россия».
І все ж, Платон мені друг, але істина дорожча. Тим паче гола. Її то я і намалював.

    Кожен може вибрати собі Бога. Кожен може вибрати собі національність. Навіть історію! Однак ніхто не може вибрати собі менталітет. Кожен, хто живе в Україні, незалежно від національності, потрапляє під вплив української енергетики, її егрегора. Тож світогляд формується під впливом усього, що відбувається в країні.

    — Під час праці над книжкою, напевно, траплялись зустрічі, ситуації, події, що наводили Вас на певні висновки і Ви казали: «О, та це ж ілюстрація української ментальності!».

    — Практично з усіма докторами наук, професорами, іншими фахівцями я консультувався завдяки, так би мовити, блату. Коли звертався офіційно, мовляв, я письменник такий-то, пишу книжку на таку тему, проконсультуйте з такого-то питання, всі мене ввічливо посилали куди подалі. Можливо, час не хотіли гаяти, можливо, думали, що заробляю на цьому купу грошей, а їм доведеться безкорисливо давати якусь інформацію, не знаю. З усіма спеціалістами я зустрічався через якихось посередників, а якщо безпосередньо, то це були мої добрі знайомі.

    — Тобто без протеже — ні кроку...

   
— Так, без протеже у нас не дихнеш. Кумівство — скрізь. Якщо я «кума» знаю, мене приймали, якщо ні, то іди собі, хлопче, своєю дорогою і не мороч нікому голову. Без кумівства і блату у нас навряд чи навіть геній проб'ється. Це один із наріжних каменів української ментальності.

Якісь елементи цього є, звісно, і на Заході: якщо ти прийшов за рекомендацією, з тобою краще розмовлятимуть. Але в Європі я часто потрапляв у поважні кабінети або до потрібних людей без рекомендації, мене приймали і сприймали без усякого кумівства.
Щоправда, в Україні у мене стався майже кумедний випадок, коли я познайомився з потрібним спеціалістом без кумівства. Було це так. Закінчений рукопис я давав своїм знайомим на прочитання, аби почути зауваження, враження, міркування. Я знав, що у нашому під'їзді живе якийсь історик, іноді ми з ним перетинались і вітались. Подумав, було б добре і йому дати рукопис. Але не знав, в якій він мешкає квартирі, й чи є сенс із ним взагалі зв'язуватись. Може, він звичайний вчитель у школі і йому ця тема — до лампочки. Якось запізно повертався додому. Темно, майже година ночі. Дивлюсь, попереду якась кремезна постать човгає. Думаю, напевно злодій якийсь, хай іде собі, пригальмую. А чоловік теліпається без поспіху. Вже на дитячому майданчику я його впізнав: історик. Вітаюсь: «Здрастуйте! Я книжку написав, хочу вам дати почитати...». А чоловік, можливо як і я, був «тепленький», стомлений, йому було відверто не до рукописів. Але чемно взяв, пішов собі. Я ще подумав: явно забуде. Через два місяці ми зустрілися знову. Кажу: «Добридень. Чи був у вас час переглянути рукопис?». Відповідає: «Так, переглянув. Можу його вам віддати». Зустрілися в мене вдома. Дивлюсь — увесь списаний олівцем, з першої до останньої сторінки ретельно опрацьований. Я страшенно здивувався: «Господи, я ж вам дав лише переглянути, навіщо ви стільки часу згаяли? Це ж така колосальна праця!» Він відповідає: «Якщо я за щось берусь, то роблю це належно, а не абияк». Ми багато годин просиділи, обговорили всі зауваження. Запитую: «Назвіть, будь ласка, ваше прізвище і яке ви маєте відношення до історії? Яка ваша посада?». Чую відповідь: «Я Валерій Іванович Яровий, доктор історичних наук. А посада в мене скромненька: завідуючий кафедрою історії слов'ян Національного університету імені Тараса Шевченка. А ще професор Київського Слов'янського університету, Белградського, Краківського й інших. Їжджу по всьому світу і читаю лекції». Я тоді остовпів. Вважаю, що є в тому певна містика: книга мала ось-ось вийти, але без цієї людини, без її допомоги і точки зору вона, звісно, була б неповноцінною. Можу назвати Валерія Івановича своїм співавтором. Ось так без блату і вийшло.

    — Ким Ви себе зараз більше відчуваєте: практикуючим медиком чи письменником?

    — Я практикуючий психолог, це — моя професія, котра мені подобається і за яку непогано платять. Хоча гроші для мене не головне, я роблю те, від чого отримую задоволення. Три дні на тиждень приймаю пацієнтів, чотири — пишу книжки. Отакий баланс. Так само є баланс між перебуванням в Угорщині й Україні: місяць там, місяць тут. Пацієнтів до мене приходить багато, бо є позитивний результат — це головний критерій у медичній практиці, яким би не був метод: людина приходить з проблемою, а має піти без неї або з розумінням, на що вона може розраховувати.

    — Нині є поширеним фаталізм, існують настрої, що людство йде до самознищення, і на цьому тлі лунають твердження, що Україні тим паче нічого не «світить». Що думаєте з цього приводу?

    — Мій погляд психотерапевтичний, бо це моя професія. Коли до мене приходить людина, котрій двадцять чи тридцять років, і каже: «Життя моє скінчилось, мені вже нічого не «світить», не бачу іншого виходу, як накласти на себе руки», звісно, я з таким не погоджуюсь. Але такого індивіда, бува, ні в чому переконати не можливо. Я його життєвий вихід бачу, але якщо відверто його покажу, страждалець мої слова не сприйме. Тому маю зробити все, щоб людина сама побачила вихід і в неї виникла думка, що їй належить прозріння. А вихід завжди є, і не один. Коли пацієнт каже, що психотерапевт йому мало у чому допоміг, що він і без нього сам усе зрозумів — це показник високої якості терапії.

Я не згодний з точкою зору, що людство йде до свого краху, апокаліпсису, що Україні нічого не «світить». Я цей вихід бачу і роблю все для того, щоб його побачили інші. Але знову ж таки намагаюсь його показати не в лоб, не прямолінійно, ось взяв і написав гасло чи рецепт: «Вихід — тут!». Мовляв, усі гайда сюди. Той, хто прочитає мою книгу, сам усе зрозуміє. Існують аргументи, до яких потрібно дорости. Всі відповіді треба виплекати у собі. Чим більше ми любимо Бога й людей, тим стійкіші оптимісти, тим краще бачимо шляхи, котрі ведуть до злагоди, добробуту і внутрішньої гармонії.

                                                                                                                              Володимир КОСКІН


   Лиса с трипольским акцентом

Ментальность Древней Греции унаследовали украинцы, а Древнего Рима — европейцы

«Если ты такой умный, то почему такой бедный?» — одна из любимых украинских подколок. «Именно потому, что умный» — таким, если отставить иронию, может оказаться правильный ответ. По крайней мере, наш далекий предок мог так сказать. Потому что такая была у них стратегия выживания — бедность. Причем настолько выигрышная, что даже некий архетип бедности сложился.

Александр Стражный   Хотя нашим предкам-земледельцам всегда хватало всего необходимого для жизни, накапливать излишки было небезопасно. Ведь жили они в одной степи с кочевниками-грабителями, — разъясняет киевский врач-психотерапевт и писатель Александр СТРАЖНЫЙ, автор недавно вышедшей книги «Украинский менталитет». Поэтому чем богаче хозяйство — тем больше риска, что именно к тебе и пожалуют незваные гости — забирать твой хлеб, иногда вместе с жизнью.  Даже в XVII веке французский картограф Гийом Боплан в своем «Описании Украины» отмечал, что люди «не стремятся сделаться богачами», «довольствуются немногим, лишь бы было, что есть и пить».
Долгое соседство с агрессивными кочевыми народами сделало украинца еще и осторожным, не особо любознательным. Ментальный шаблон «моя хата с краю — ничего не знаю» не раз спасал его от опасности.
И как бы мы не стремились в Европу, однако наш и их менталитеты кардинально отличаются, поскольку взращены на разных архетипах. Европейцы — наследники Римской империи с ее строгой иерархией и культом уважения законов. Порядок — вообще один из важнейших алгоритмов римской ментальности, а счастье у этих прагматиков отождествлялось с богатством. У нас же абсолютно противоположная мудрость — «не в деньгах счастье». И это роднит нас с древними греками. Те тоже считали, что счастье скорее в беззаботности, здоровье, веселье... Свободное время они ценили больше, чем работу. В греческих легендах, подчеркивает Александр Стражный, никто не работает, как и в славянских. В жизни, конечно, эллинам работать приходилось, но вот примечательный момент: на государство они трудились без предрассудков, наниматься же к частнику было зазорно, частников не уважали. А к торговцам вообще относились почти, как к аферистам. Вам это ничего не напоминает?
Так что охотно веришь Стражному, когда он говорит, что украинец представляет собой модифицированный этнотип эдакого развращенного эллина — гуляки, эстета, любителя много и долго философствовать и дискутировать, лишь бы не принимать конкретных решений.

    — Не от греков ли, Александр Сергеевич, пьянство на Украине? Говорят, мы самая пьющая нация в Европе после россиян.


    — Не могу согласится, что мы самые пьющие. Я вам расскажу о Финляндии: всю неделю они держатся, работают,  зато потом страна вырубается на два дня, все повально предаются пьянству. Или взять хотя бы советские времена, это две большие разницы — пьянство тогда и сейчас. Тогда если люди садились пить, то они уж пили конкретно, причем, и молодежь, студенты... Это был какой-то такой протест, потому что продажа спиртного была ограничена. А сейчас, пьют, но не упиваются, по крайней мере я такого не вижу.
Запорожские казаки, конечно, пили хорошо, могли перепить кого угодно. Однако Гоголь в «Тарасе Бульбе» писал, что ни в коем случае это не было повальное пьянство — было буйное веселье, а это разные вещи, то есть казаки пили, чтобы веселится, а не чтобы напиться.

    — Считается, что украинец обязательно — салоед, откуда это пошло?

    — Это тот стереотип, который, с моей точки зрения, соответствует действительности. Дело в том что кочевые племена то и дело нападали на наших предков, которые были оседлым земледельцами, и выращивать крупный рогатый скот было невыгодно — заберут. А вот свинину кочевники не ели (это я говорю, исходя из записей Геродота), поэтому свиней можно было спокойно разводить.

    — Что вы можете сказать по поводу знаменитой национальной черты — «чего не съест, то понадкусывает»?

    — Да, есть такое, никуда не денешься. Даже не знаю, хорошо это или плохо. Хорошо то, что тут отсутствует прагматизм — прагматичный человек он бы спрятал что не съел, а это какая-то широта души — мол, все попробую. Как истинное дитя природы — представьте себе зверька какого-нибудь: перед ним разложили разную еду, он все погрыз, все обнюхал. Вполне естественное поведение.

    — Так это, вы считаете, проявление любознательности?

    — Нет, все-таки — жадности. Украинец не любознателен. И это не есть хорошо. У нас нет того любопытства, как у наших братьев-россиян, или, скажем, американцев. Украинца интересует только свой маленький мир, своя хатка. Приведу пример. Во время любой европейской книжной выставки на встречу с каким-нибудь албанским или боснийским писателем, о котором никто и слыхом не слыхивал, набивается полный зал. Любопытно — что он такого скажет? А когда в Киев приехал всемирно известный турецкий писатель Орхан Памук, на встречу с ним пришло всего 14 человек!

    — Какой другой народ наиболее близок украинцам по менталитету?

    — Мы ближе всего к итальянцам. И языки у нас очень схожи. Как-то сидел я с товарищем в парижском ресторане. Разговаривали мы по-украински. Хотя в Париже не принято в ресторанах подходить и задавать какие-то вопросы, тем не менее один мсье не выдержал, подошел к нам и спросил, на каком диалекте итальянского языка мы разговариваем. Он не очень промахнулся — итальянский и украинский являются диалектами трипольского языка.

    — Трипольского?! Разве известно, каким он был?

    — Да, лингвисты многое о нем выяснили — проанализировав славянские и античные языки, они выявили, что не одним лишь индоевропейском праязыком питались украинцы. У нас есть немалый пласт лексики, которая вроде как неизвестно откуда взялась. Но поскольку «ниоткуда» ничего не берется, то считается, что эти слова пришли из древнейшей трипольской культуры. Причем, именно украинский язык унаследовал больше всего трипольских слов — батько, хліб, віл, теля, вирій, жито, горіх, кермо, крісло, іскра, кінь, колиба, ліс, малина, мідь, могила, равлик, срібло... Лингвисты говорят, что главная черта трипольского языка — слова с открытыми, то есть заканчивающимися на гласный, слогами. И в древнеславянском слоги были преимущественно открытыми. Такие же особенности обнаруживались и в языках на Крите, в Малой Азии, из чего сделали вывод, что трипольский принадлежал к группе древних черноморско-средиземноморских языков. Интересна, кстати, гипотеза, что особая «милозвучність», отличающая украинский язык, — это как раз трипольское наследство.

    — Сколько различных менталитетов существует в нашей стране?

   
— Я ухожу от любых размежеваний украинцев. На мой взгляд, у жителей Украины один менталитет. Можно выбрать себе национальность, можно выбрать себе страну но менталитет выбрать нельзя. Все люди, что здесь живут, имеют сходные глубинные установки, которые, конечно, отличаются по профессиям, по регионам... И по национальностям, разумеется. Но это все ответвления от общего ментального столба.

— Чем же тогда отличаются западные и восточные украинцы?

   
— Понятное дело, что восток более русифицирован, а запад все-таки был под Польшей, поэтому там преобладают европейские архетипы. Запад более прагматичен, может даже более вежлив. Однако специально исследуя эту тему, я нашел больше сходства чем отличий между западно- и восточно-украинским мировоззрением. Те наши сограждане, которые проживают в восточных областях, не идентифицируют себя с Россией, они все-таки считают себя украинцами.

    — А какая главная черта этого всеобщего украинского менталитета?

    — Я бы сказал, что — оседлость, это базисный архетип, и то, что присуще украинскому менталитету, идет именно от оседлости. А причина оседлости — чернозем, плодородная почва, которая наращивалась в течении сотен тысяч лет — со времен таянья великого ледника. И человек, который здесь поселился и начал обрабатывать землю во времена Триполья, с тех пор тут и остался, ему не было смысла уходить, оттуда где есть все. Другие народы, жившие в неблагоприятных условиях, вынуждены были перемещаться в поисках лучших земель, кого-то завоевывать. Так венгры пришли в Европу из Сибири, болгары из-за Волги и так далее. А украинцы все время были здесь, и никакие катаклизмы, никакие завоеватели не смогли вытеснить земледельческое население с обоих берегов Днепра.

    — Что отличает нас от наших ближайших соседей?

    — Мы иначе ведем себя даже в поездах — в российском пассажиры всего вагона быстро знакомятся друг с другом, у нас же принято общаться только с соседями по купе, а в Европе в поездах вообще мало разговаривают. Или вот еще. Если в Украине в очереди у кого-то возникает конфликт с продавцом, то очередь в большинстве случаев сдает «коллегу» и становиться на сторону продавца. В России очередь или молчит, или защищает своего брата.

    — Неприятных черт в менталитете украинца, как выяснилось, немало, но давайте теперь о хорошем — что в нас самое лучшее, самое удивительное для вас?

    — Удивительным для меня стало то, что в процессе исследования украинского менталитета я обнаружил — хорошего все-таки больше. Например, духовность — ведь земледельцы органически наиболее близкая Космосу часть человечества. Им не нужно объяснять, что церковь — это храм построенный людьми, а природа — храм построенный Богом. Или такая черта как одаренность, талантливость — этим мы в значительной мере обязаны нашей земле, потому что генофонд народа, который употребляет продукты выращенные на богатом черноземе, существенно отличается от генофонда жителей более бедных земель. Благодаря нашим черноземам мы больше предрасположены к крепкому здоровью, выносливости и, не в последнюю очередь, одаренности. А еще украинец сообразителен, находчив, смел и свободолюбив, даже анархичен. Если выбирать зверя — символ нашей страны (наподобие того как Россию символизирует медведь, Англию — бульдог, Китай — дракон), то Украина это, скорее всего, — лиса. Животное хитрое, осторожное, по-своему мудрое, однако коварное и лукавое.

                                                                                                                                 Кирилл ЯКУНОВ


Аргументы и факты: главная страница    Мы не жестоки, жестоки не мы
                                     

АиФ > 22 (615) от 28.05.2008 > Городоскоп

На Киев напала эпидемия жестокости. Чего только стоит убийство агитатора одного из кандидатов в мэры, которое произошло на прошлой неделе средь бела дня на ст. м. «Арсенальная». Или проделки серийного кошачьего живодера, объявившегося в начале весны в Деснянском районе. Неужели киевляне и вправду такие жестокие? Наши эксперты считают, что это не так.

   Дело в ритме

ПРЕДСТАВИТЕЛЬ МВД, культуролог, писатель и психолог, к которым мы обратились за комментариями, сошлись во мнении, что злобность и агрессия, не говоря уже о склонности к кровопролитию, киевлянам не свойственны. По крайней мере, если говорить о коренных жителях города и тех, кто обосновался тут 20-30 лет назад. «Киевляне, скорее, вежливый и миролюбивый народ, чем жестокий и агрессивный», - в один голос говорят эксперты. Другое дело, народ приезжий. Без настойчивости, часто граничащей с агрессией, пробить себе дорогу в столице непросто. Чтобы не «затолкали» местные, они и вынуждены расталкивать всех локтями. Иногда доходит до срывов. Кстати, негодяй, совершивший убийство агитатора в подземном переходе возле «Арсенальной» - не киевлянин, а житель Днепропетровской области.

По словам доцента кафедры культурологии Киево-Могилянской академии Юлии Никишенко, такие качества, как агрессия, присущи прежде всего людям деятельным. А киевляне испокон веков отличались инертностью, пассивностью. Со времен Киевской Руси и до XX в. жизнь нынешней столицы, по мнению культуролога, протекала в неторопливом ритме, присущем провинции. Культуролог утверждает, что в киевлянах якобы до сих пор живет и процветает провинциальная неспешность. «На самом деле киевляне чрезвычайно ленивы для того, чтобы проявлять агрессию. И к происходящим событиям они относятся без особого любопытства, я бы даже сказала, скептически. Вот эти-то черты - скепсис и лень - исключают или уменьшают вероятность какой-либо агрессии. Ритм жизни в Киеве по сравнению с другими столицами мира поразительно медленный, плавный, не злой. У нас даже автомобильные пробки не вызывают такой злости, как в других густонаселенных городах. Киевляне стоят себе в пробках и разводят руками, мол, «что поделаешь - затор», - делится мнением Юлия Никишенко.

Женственные и хитрые

ПИСАТЕЛЬ Александр Стражный, автор недавно вышедшей книги «Украинский менталитет», говорит, что по Киеву, в силу его центрального по меркам страны месторасположения, можно судить о характере украинцев в целом. «А украинцам жестокость не характерна, - говорит Стражный. С одной стороны, прекрасная природная зона с мягким климатом и богатым черноземом, какой нет у северных народов, не развила в них такой твердости и настойчивости в труде, которая зачастую граничит с жесткостью. Также у украинцев никогда не было необходимости завоевывать земли, они только защищались. А отсутствие качеств завоевателей это, по сути, и есть предпосылка к отсутствию жестокости». Исследователь считает, что современное поколение молодых киевлян - это люди, по своей натуре очень женственные, лишенные явного мужского стержня. Их главная сила - в дипломатичности и хитрости. «Но есть один нюанс. Те украинцы, что приезжают в Киев, все же отличаются от коренных жителей столицы. У киевлян есть все: квартира, связи, уверенность в завтрашнем дне. А приезжему следует «крутиться». Поэтому им больше свойственна жесткость, а иногда и жестокость. Однако приезжие, если им все-таки удается серьезно закрепиться в Киеве, в будущем, как правило, приносят огромную пользу городу», - констатирует Александр Стражный.

   КОМПЕТЕНТНО
Любовь Найденова, замдиректора Института социально-политической психологии:
- Киев - уникальный город. Психологии известна такая закономерность: чем плотнее населена местность, тем агрессивнее люди. То есть в сельской местности, где открытое пространство гораздо шире, чем в городе, люди изначально менее вспыльчивы. Правда, следует учесть и фактор сдержанности, ведь в селе все друг друга хорошо знают. В мегаполисе же, напротив, работают другие законы: у людей меньше личного пространства и, как результат, потенциально они раздражительны, агрессивны, а местами и жестоки. Однако, как ни странно, в Киеве эта закономерность не работает. Все митинги и массовые мероприятия проходят у нас поразительно мирно и, в первую очередь, это идет от самих людей. Мы даже в 2004 году на Майдане зря волновались, думали, что вот-вот кто-то с кем-то подерется. Однако ничего не случилось.

                                                                                                                  Валерий СУРГАНОВ


  
       Украинский менталитет как способ достижения успеха 

№ 28 (707) от 2 августа 2008 

Оказывается, можно сидеть на двух стульях, плыть на двух лодках: если их хорошо приладить друг к другу — выходит широкий насест или катамаран с двойной устойчивостью...

Об этом — исследование «Украинский менталитет: иллюзии – мифы — реальность», в котором врач-психотерапевт, член Ассоциации украинских писателей Александр Стражный рассматривает особенности мировоззрения украинцев, плюсы, минусы и неврозы украинской нации. Заглядывает в историю едва ли не на миллион лет до нашей эры, но, естественно, отталкивается от трипольской культуры. Автор, капитально копнув в глубь времен Киевской Руси, исследует повороты истории украинцев XIV—XX веков. Постепенно перед нами вырисовывается мозаика украинской души, в которой основными «камешками» оказались оседлость, хозяйственность, консерватизм, универсальность, миролюбие, смелость, свободолюбие, демократичность, духовность, одаренность, сентиментальность, мистицизм, сердечность, открытость, барочное мышление, сообразительность, хитрость, лукавство, своеволие, оптимизм, жизнерадостность, чувство юмора, поклонение женщине, уважение к семье, эротичность. Вот такой предлинный список вроде бы положительных черт.

Автор диагностировал также «отголоски забытых недугов», среди которых провинциальность, заниженная самооценка, «совковость», наивность, инфантильность, небрежность, замкнутость в своей группе, недостаток целеустремленности, скупость, жадность, неуважение к себе и окружению, анархичность, непоследовательность, слабая любознательность, беззаботность, амурный авантюризм. Стражный акцентированно раскрывает природу гетманства, культа предательства, принципов «моя хата с краю» и «якщо не з’їм, то понадкушую». Страшновато носить такие «вериги»? Как с ними идти в светлое будущее? Какие выгоды можем извлечь из своего менталитета? Кто такой украинец? Чем он отличается от русского, поляка, француза?.. Какие в его ментальности козыри, а какие масти биты?

— В поисках ответов я перелопатил кипы литературы. Оказалось, что научно-популярных изданий по украинскому менталитету — мизер. И они, условно говоря, подразделяются на три типа, — рассказывает Александр Стражный. — Первый я бы назвал так: параноидально-патриотические мантры. Что-то вроде: «Москали пошли от Мосоха, а казаки от первого сына Иафета — Гомера». Круто, не правда ли? Одним словом, Украина — родина слонов. Ну, если не слонов, то по крайней мере самых умных, самых хитрых обезьян.

Второе направление диаметрально противоположное. Его основная идея: украинец — это маргинал, человек, невротизированный комплексом неполноценности, невостребованности, нереализованности... В таких исследованиях, причем своих же, украинских авторов красной нитью проходит вывод: «Нас гнобили, гнобят и будут гнобить».

И третий вариант публикаций на эту тему — глубокомысленные философские трактаты, в которых трудно что-то понять.

Оказывается, даже теперь, в XXI веке, в украинской культуре нет четкого представления о том, что же оно такое — национальный менталитет. Скажем прямо: мы себя не знаем! А не зная — не понимаем.

Не найдя ответ на этот вопрос, я попробовал ответить на него сам. Причем постарался быть непредубежденным, не выдвигать каких-то собственных гипотез, а объективно (насколько это возможно) описать все, как есть.

Такая позиция заведомо проигрышная. Поскольку во время раздела нации на бютовцев и регионалов, помаранчевых и бело-голубых, «свідомих» и русскоязычных мне, пожалуй, следовало бы — для успеха книги — принять способ мышления одной из сторон: той, которая убеждена, что на дискотеках нужно танцевать исключительно гопак, или той, которая искренне верит телеканалу «Россия».

Каждый может выбрать себе бога. Каждый может выбрать себе национальность. Даже историю! Однако никто не может выбрать себе менталитет. Каждый, кто живет в Украине, независимо от национальности, попадает под влияние украинской энергетики, ее эгрегора. Так что мировоззрение формируется под влиянием всего, что происходит в стране.

— Можно ли утверждать, что украинский менталитет, формировавшийся тысячелетиями, феерически быстро приобрел за годы независимости новые черты?

— Несомненно. Причем этот процесс поражает своей колоритностью. Несмотря на отсутствие экономических реформ, в Украине за последние полтора десятка лет произошли просто колоссальные изменения. Будто тихий хутор проснулся от летаргического сна и начал возводить на месте сельсовета, памятника Ленину и недостроенного клуба небоскребы, супермаркеты, банки, картинные галереи. Освободившись от коммунистических иллюзий, украинцы, с одной стороны, устремились к фарватеру мировой цивилизации, а с другой, вернулись к своим извечным ценностям и архетипам. Вместе с обломками советской империи остались в прошлом ее утопические упования, надежда на дармовое светлое будущее, имитация трудовой деятельности, тотальный дефицит, повальное пьянство. Из великого множества проблем, с которых невозможно было выкарабкаться, осталась одна: где раздобыть определенное количество купюр. Других проблем, по большому счету, нет. И это показатель того, что к «фарватеру мировой цивилизации» украинцы уже подошли. Вступлению Украины в Европейский союз мешает «маленькое препятствие»: по правилам ЕС, зарплата бюджетника — библиотекаря, учителя, клерка — должна быть равной эквиваленту четырехсот евро.

— На этом пути, как видим, мы теряем не только вредные иллюзии, но и некоторые положительные качества.

— С каждым годом восприятие украинцами жизни «вестернизируется» — отношения между людьми все чаще строятся на европейском прагматизме, увеличилось личност­ное пространство, в квартирах вместо книг на полках и стеллажах выстроились DVD с американскими боевиками. В характере украинца заметно ослабли такие черты, как бескорыстие, открытость, сентиментальность. Довольно скоро мы можем лишиться одного из самых гуманных украинских качеств — гостеприимности.

Но, с другой стороны, сегодня в Украине намного меньше люмпеновской зависти к тем, кто добился в жизни материальной стабильности и успеха.

— Какие черты национального менталитета тормозят экономическое развитие Украины?

— У украинца не очень развиты такие черты характера, как целеустремленность и решительность. Ему присуща осторожность, инертность, медлительность. Он не любит рисковать, живет по принципу «якось воно буде», долго взвешивает все «за» и «против», долго советуется и решения принимает половинчатые. Даже при наличии знаний, эрудиции, опыта нерешительность значительно снижает «коэффициент полезности». В целом, Украине не хватает инициативных харизматичных личностей, а те, которые есть, обычно идут не в бизнесмены, а в чиновники.

Мало у кого из украинцев есть амбиция своим делом покорить мир. Украинец — консерватор, не доверяющий переменам, он стремится не найти что-то новое, а сохранить уже созданное. Это определяет его неумение, а может, и нежелание идти в ногу со временем.

Украинской ментальности не присуща доминанта закона — это видно хотя бы в поведении первых лиц государства. А уж каждый официант или строитель не сможет заснуть, если в течение рабочего дня ему не удалось что-нибудь украсть.

Любая экономическая деятельность является следствием стремления к собственной выгоде. У украинца этого стремления более чем достаточно. Но сегодня именно оно парадоксальным образом является не катализатором, а тормозом развития экономики. Объясню, что я имею в виду. Мир украинца всегда был ограничен собственной усадьбой. В переносном смысле он ею ограничен и теперь. Это означает, что украинцу в принципе начхать на все, что не касается непосредственно его, — собственные интересы намного выше интересов страны. Это и понятно — ведь страны у него никогда не было. Стоит ли удивляться, что политики, дорвавшиеся до власти, тоже проникаются лишь собственными интересами. Патриотизм для них — лишь случайный аксессуар. И к тому же не хватает государственного мышления. Оно у них клановое. В отличие, скажем, от мышления лидеров России, Японии или стран ЕС, где выпестован глубокий корень государственности. Незаинтересованность украинских политиков в реформах — один из главных тормозов развития экономики. Ни в одной из политических программ любой партии определенно не осмыслен и не прописан конкретный выход из экономического тупика. Собственно, народ об этом и не спрашивает — политические игры он воспринимает как футбол (ура! наши ненашим забили!). Власть это устраивает, поэтому она не мудрствует над экономикой, а ведет себя так, как ее воспринимают «низы».

Экономические традиции украинцев основаны на «семейном» сельском хозяйстве и усадебной торговле. Нынче, при мощном промышленном потенциале, начать широкое производство товаров мешает отсутствие традиций производства. Из социализма в сегодняшний день перешли небрежность, халтура, лень. А традиционное украинское «свободолюбие» и самоволие в экономической плоскости перерастают в производственную анархию, в неподчинение начальнику.

Украинец думает одно, говорит другое, а делает третье. Ему присущи такие черты, как сообразительность, хитрость, лукавство. Однако в бизнесе последствием этих качеств являются непоследовательность, ненадежность, стремление обвести партнера вокруг пальца. Собственно, никуда не делось и «совковое» представление о бизнесе, для которого характерны низкий уровень предприимчивости, имитация деятельности, теневые схемы, коррупция, кумовство, стремление урвать все и сразу, но так, чтобы ничего не делать. Такое впечатление, что в Украине никак не может закончиться «итальянская забастовка» — все на своих местах, но никто ничего не делает.

Говоря о факторах, которые не способствуют экономическому развитию Украины, следует также учитывать, что в нашей стране нет природных запасов нефти. И к тому же православие, в отличие от католицизма или протестантизма, осуждает богатство — по сути, проповедует бедность и аскетизм.

— Так какие украинские черты могут вывести наше государство на уровень экономически развитых стран?

— Прежде всего нужно отметить такую национальную черту, как хозяйственность. В народных пословицах и поговорках понятия «хозяин», «хозяйка», «хозяйский ребенок» звучат не иначе, как похвала. Большинство высших руководителей Советского Союза были выходцами из Украины. У украинца в генах заложено все упорядочить, наладить, отремонтировать. Дай ему свободу, он горы свернет! Канадцы не сомневаются, что своим возрождением их аграрно-промышленный комплекс обязан именно украинцам. То же самое можно услышать и в Латинской Америке.

Украинец — универсал. Он легко овладевает несколькими смежными профессиями, в затруднительных ситуациях умеет быстро найти нестандартное решение. В этом ему помогает его особое мироощущение — с витиевато-оптимистическим началом, образностью и стремлением все украшать. Это — мироощущение в стиле барокко. Оно присуще не только украинским архитекторам, художникам, писателям, но и каждому украинцу. Этот стиль мышления отличал и запорожских казаков, побеждавших благодаря не силе, рациональной тактике или «железной» дисциплине, а действиям, которых от них никто не ожидал. Живость, нестандартные ходы, несимметричные ответы — все это проявляется как в украинской экономике, так и в геополитике. И в этом наш психологический козырь. Ведь эти черты не присущи ни европейцам, ни американцам. Западная (готическая) психокультура исповедует узконаправленную специализацию и четкое соблюдение инструкций. Меж тем барочность предусматривает не схематизм, а «красивость». Украинским «экономическим коньком» вполне может стать мода, производство новых видов одежды, дизайн. Мир завален безликими телевизорами, компьютерами, автомобилями. Украинец же стремится сделать все «красиво». Может, это и есть наша экономическая ниша?

Украинцу присущ здоровый прагматизм. Условно говоря, он все досконально просчитывает. Для развития экономики это отнюдь не плохо! Даже пресловутая украинская «жадность» здесь может сыграть положительную роль.

Миролюбие, неагрессивность, умение избегать столкновений — это фактор стабильности. А стабильность — залог доверия со стороны инвесторов, хорошая возможность для размещения в Украине производств западных корпораций. Низкая, по сравнению с Европой, заработная плата тоже фактор положительный. Скромность украинца, его стремление к зажиточности, но не богатству, в макроэкономическом плане рано или поздно сыграют свою роль, а тем более — традиционно высокий украинский интеллект, который пока что, из-за невостребованности, спит.

И последнее. Есть надежда, что экономические изменения, если они, конечно, начнутся, в нашем жизнелюбивом обществе пойдут быстро и с огоньком. Украинцы долго запрягают, но потом их не остановить!

Хотя мгновенный прорыв вряд ли возможен. «Нельзя из плохой футбольной команды сделать чемпиона мира. Из плохой команды можно сделать хорошую, из хорошей — очень хорошую, а из нее уже и чемпиона мира», — это сказал Валерий Лобановский. Украина однажды смогла попасть в высший эшелон мирового футбола. И ей вполне по силам попасть в высший эшелон мировой экономики. Главное — поставить перед собою такую цель и делать все, чтобы ее достичь.

                                                                                                                 Владимир КОСКИН


             Український менталітет як засіб досягнення успіху

№ 28 (707) 2 — 8 серпня 2008

Виявляється, можна сидіти на двох стільцях, плисти на двох човнах: якщо їх добре припасувати одне до одного — виходить широке сідало, або катамаран, котрий має подвійну стійкість...

Про це — дослідження «Український менталітет: ілюзії-міфи-реальність», у якому лікар-психотерапевт, член Асоціації українських письменників Олександр Стражний розглядає особливості світогляду українців, плюси, мінуси й неврози української нації. Зазирає в історію ледь не на мільйон років до нашої ери, але, природно, відштовхується від трипільської культури. Автор, капітально копнувши у глиб Київської Русі, досліджує повороти історії українців XIV—XX століть. Поступово перед нами вимальовується мозаїка української душі, в якій основними «камінчиками» виявилися осілість, хазяйновитість, консерватизм, універсальність, миролюбність, сміливість, волелюбність, демократичність, духовність, обдарованість, сентиментальність, містицизм, сердечність, відкритість, барокове мислення, кмітливість, хитрість, лукавство, свавілля, оптимізм, життєрадісність, почуття гумору, поклоніння жінці, повага до родини, еротичність. Отакий довжелезний список ніби позитивних рис.

Автор продіагностував також «відгомони забутих недуг», серед яких провінційність, занижена самооцінка, «совковість», наївність, інфантильність, недбалість, замкнутість у своїй групі, брак цілеспрямованості, скупість, жадібність, неповага до себе й оточення, анархічність, непослідовність, слабка допитливість, безтурботність, амурний авантюризм. Стражний акцентовано з’ясовує природу гетьманства, культу зрадництва, принципів «моя хата скраю» і «якщо не з’їм, то понадкушую». Страшнувато носити такі «вериги»? Як із ними йти до світлого майбутнього? Які вигоди можемо добути з власного менталітету? Хто такий українець? Чим він відрізняється від росіянина, поляка, француза?.. Які в його ментальності козирі, а які масті биті?

— У пошуках відповідей я перелопатив стоси літератури. Виявилося, що науково-популярних видань з українського менталітету — мізерія. І вони, умовно кажучи, підрозділяються на три типи, — розповідає Олександр Стражний. — Перший я б назвав так: параноїдально-патріотичні мантри. Щось на кшталт: «Москалі пішли від Мосоха, а козаки від першого сина Іафета — Гомера». Круто, правда ж? Одне слово, Україна — батьківщина слонів. Ну, якщо не слонів, то принаймні найрозумніших, найхитріших мавп.

Другий напрям діаметрально протилежний. Його основна думка: українець — це маргінал, людина, невротизована комплексом неповноцінності, незатребуваності, нереалізованості... У подібних дослідженнях, причому своїх же, українських авторів червоною ниткою проходить висновок: «Нас гнобили, гноблять і гнобитимуть».

І третій варіант публікацій на цю тему — глибокодумні філософські трактати, в яких годі щось зрозуміти.

Виявляється, навіть тепер, у XXI столітті, в українській культурі немає чіткого уявлення про те, що ж воно таке — національний менталітет. Скажемо прямо: ми себе не знаємо! А не знаючи — не розуміємо.

Не знайшовши відповіді на це запитання, я спробував відповісти на нього сам. Причому постарався бути неупередженим, не висувати якихось власних гіпотез, а об’єктивно (наскільки це можливо) описати все, як є.

Така позиція є заздалегідь програшною. Тому що під час поділу нації на бютівців—регіоналів, помаранчевих—біло-блакитних, свідомих—російськомовних мені, мабуть, варто було б — для успіху книги — прийняти спосіб мислення однієї зі сторін: або тієї, котра переконана, що на дискотеках потрібно танцювати виключно гопак, або тієї, котра ревно вірить телеканалу «Росія».

Кожен може обрати собі бога. Кожен може обрати собі національність. Навіть історію! Однак ніхто не може обрати собі менталітет. Кожен, хто живе в Україні, незалежно від національності, потрапляє під вплив української енергетики, її егрегора. Тож світогляд формується під впливом усього, що відбувається в країні.

— Чи можна стверджувати, що український менталітет, котрий формувався тисячоліттями, феєрично швидко набув за роки незалежності нових рис?

— Напевне. Причому цей процес вражає своєю колоритністю. Незважаючи на відсутність економічних реформ, в Україні за останні півтора десятка років відбулися просто колосальні зміни. Немов тихий хутір прокинувся від летаргійного сну й почав зводити на місці сільради, пам’ятника Леніну і недобудованого клуба хмарочоси, супермаркети, банки, картинні галереї. Звільнившись від комуністичних ілюзій, українці, з одного боку, ринули до фарватеру світової цивілізації, а з другого, повернули до своїх споконвічних цінностей і архетипів. Разом з уламками радянської імперії залишилися в минулому її утопічні сподівання, надія на дармове світле майбутнє, імітація трудової діяльності, тотальний дефіцит, повальне пияцтво. З безлічі проблем, з яких годі було виборсатися, залишилася одна: де роздобути певну кількість купюр. Інших проблем, за великим рахунком, немає. І це показник того, що до «фарватеру світової цивілізації» українці вже підійшли. Вступу України до Європейського Союзу заважає «маленька перешкода»: за правилами ЄС, зарплатня бюджетника — бібліотекаря, учителя, клерка — має дорівнювати еквівалентові чотирьохсот євро.

— На цьому шляху, як бачимо, ми позбуваємося не тільки шкідливих ілюзій, а й деяких позитивних рис.

— З кожним роком сприйняття українцями життя «вестернізується» — стосунки між людьми дедалі частіше будуються на європейському прагматизмі, збільшився особистісний простір, у квартирах, замість книжок, на полицях і стелажах вишикувалися DVD з американськими бойовиками. У характері українця помітно ослабли такі риси, як безкорисливість, відкритість, сентиментальність. Розмивається одна з найгуманніших українських рис — гостинність.

Але, з іншого боку, сьогодні в Україні набагато менше люмпенівської заздрості до тих, хто домігся в житті матеріальної стабільності й успіху.

— Які риси національного менталітету гальмують економічний розвиток України?

— В українця не дуже розвинені такі риси характеру, як цілеспрямованість і рішучість. Йому притаманна обережність, інертність, повільність. Він не любить ризикувати, живе за принципом «якось воно буде», довго зважує «за» і «проти», довго радиться і рішення приймає половинчасті. Навіть за наявності знань, ерудиції, досвіду нерішучість набагато знижує «коефіцієнт корисності». Загалом Україні бракує ініціативних харизматичних особистостей, а ті, що є, зазвичай ідуть не в бізнесмени, а в чиновники.

Мало хто з українців має амбіцію своєю справою скорити світ. Українець — консерватор, який не довіряє змінам, який прагне не знайти щось нове, а зберегти вже створене. Це визначає його невміння, а може й небажання, йти в ногу із часом.

Українська ментальність не має домінанти закону — це видно бодай у поводженні перших осіб держави. А вже будь-який офіціант чи будівельник не зможе заснути, якщо впродовж робочого дня йому не вдалося що-небудь украсти.

Будь-яка економічна діяльність є наслідком прагнення власної вигоди. В українця цього прагнення більш ніж достатньо. Але сьогодні саме воно парадоксальним чином є не каталізатором, а гальмом розвитку економіки. Поясню, що маю на увазі. Світ українця завжди був обмежений власною садибою. У переносному значенні він нею обмежений і тепер. Це означає, що українцеві в принципі начхати на все, що не стосується безпосередньо його — власні інтереси набагато вищі, ніж інтереси країни. Це й зрозуміло — адже країни в нього ніколи не було. Чи варто дивуватися, що політики, які дорвалися до влади, теж переймаються лише своїми власними інтересами. Патріотизм для них є лише принагідним аксесуаром. До того ж бракує державного мислення. Воно в них кланове. На відміну, скажімо, від мислення лідерів Росії, Японії чи країн ЄС, де виплекане глибоке коріння державності. Незацікавленість українських політиків у реформах є одним з головних гальм розвитку економіки. У жодній політичній програмі будь-якої партії виразно не осмислено й не прописано конкретного виходу з економічного глухого кута. Власне, народ про це й не запитує — політичні ігри він сприй­має як футбол (ура! наші ненашим забили!). Владу це влаштовує, тому вона не мудрує над економікою, а поводиться так, як її сприймають «низи».

Економічні традиції українців засновані на «сімейному» сільському господарстві та садибній торгівлі. Нині, за могутнього промислового потенціалу, розпочати широке виробництво товарів заважає відсутність традицій виробництва. Із соціалізму в сьогодення перейшли недбалість, халтура, лінощі. А традиційна українська «волелюбність» і самочинство в економічній площині переростають у виробничу анархію, у непокору волі начальника.

Українець думає одне, говорить інше, а робить іще інше. Йому притаманні такі риси, як кмітливість, хитрість, лукавство. Однак у бізнесі наслідком цих рис є непослідовність, ненадійність, прагнення обкрутити партнера навколо пальця. Власне, нікуди не поділося й «совкове» уявлення про бізнес, для якого характерними є низький рівень заповзятливості, імітація діяльності, тіньові схеми, корупція, кумівство, прагнення «урвати» все й одразу, але так, щоб нічого не робити. Таке враження, що в Україні ніяк не може закінчитися «італійський страйк» — усі на своїх місцях, але ніхто нічого не робить.

Говорячи про чинники, які не сприяють економічному розвиткові України, слід, також ураховувати, що в нашій країні немає природних запасів нафти. До того ж православ’я, на відміну від католицизму чи протестантизму, засуджує багатство — по суті, проповідує бідність та аскетизм.

— Тож які українські риси можуть вивести нашу державу на рівень економічно розвинених країн?

— Насамперед потрібно відзначити таку національну рису, як хазяйновитість. У народних прислів’ях і приказках поняття «хазяїн», «хазяйка», «хазяйська дитина» звучать не інакше, як похвала. Більшість вищих керівників Радянського Союзу були вихідцями з України. В українця в генах закладено все впорядкувати, налагодити, відремонтувати. Дай йому волю, він гору зрушить! Канадці не ставлять під сумнів те, що своїм відродженням їхній аграрно-промисловий комплекс завдячує саме українцям. Те ж можна почути й у Латинській Америці.

Українець — універсал. Він легко опановує кілька суміжних професій, у скрутних ситуаціях уміє швидко знайти нестандартне рішення. У цьому йому допомагає його особливе світовідчуття — з витіювато-оптимістичним началом, образністю і прагненням все прикрашати. Це — світовідчуття в стилі бароко. Воно притаманне не тільки українським архітекторам, художникам, письменникам, а й кожному українцеві. Цей стиль мислення вирізняв і запорозьких козаків, котрі здобували перемоги не завдяки силі, раціональній тактиці чи «залізній» дисципліні, а завдяки діям, яких від них ніхто не очікував. Жвавість, нестандартні ходи, несиметричні відповіді — усе це дає про себе знати як в українській економіці, так і в геополітиці. І в цьому наш психологічний козир. Адже ці риси не властиві ні європейцям, ні американцям. Західна (готична) психокультура сповідує вузькоспрямовану спеціалізацію й чітке дотримання інструкцій. Тим часом бароковість передбачає не схематизм, а «красивість». Українським «економічним коником» цілком може стати мода, виробництво нових видів одягу, дизайн. Світ завалений безликими телевізорами, комп’ютерами, автомобілями. Українець же прагне зробити все «красиво». Може, це і є наша економічна ніша?

Українцеві притаманний здоровий прагматизм. Умовно кажучи, він усе досконально прораховує. Для розвитку економіки це аж ніяк не погано! Навіть славнозвісна українська «жадібність» тут може відіграти позитивну роль.

Миролюбність, неагресивність, уміння уникати зіткнень — це чинник стабільності. А стабільність — запорука довіри з боку інвесторів, добра можливість для розміщення в Україні виробництв західних корпорацій. Низька, порівняно з Європою, заробітна плата теж чинник позитивний. Скромність українця, його прагнення до заможності, але не до багатства, у макроекономічному плані рано чи пізно відіграють свою роль, а тим більше — традиційно високий український інтелект, який поки що, через незатребуваність, спить.

І останнє. Є надія, що економічні зміни, якщо вони, звісно, почнуться, у нашому життєлюбному суспільстві підуть швидко і «з вогником». Українці довго запрягають, але потім їх не зупинити!

Хоча, миттєвий прорив навряд чи можливий. «Не можна з поганої футбольної команди зробити чемпіона світу. З поганої команди можна зробити хорошу, з хорошої — дуже хорошу, а з неї вже й чемпіона світу», — це сказав Валерій Лобановський. Україна одного разу змогла потрапити до вищого ешелону світового футболу. І їй цілком до снаги потрапити до вищого ешелону світової економіки. Головне — поставити перед собою таку мету й робити все, аби її досягти.
                                                        
                                                           Володимир КОСКІН

                                                                                             К началу страницы 

 

 
Александр Стражный
Авторская литературная страничка

Home   Об авторе   Психотерапия   Краткий обзор изданного   Нетрадиционная медицина  
Игры в болезнь   Менталитет   Рассказы   Храм Афродиты   Притчи   Афоризмы  
 Бестолковый словарь   Сказки   Отзывы читателей Статьи   Интервью   Пресса   TV  
Песни   Видеофильмы   Фотоальбом   Памяти отца   Гостевая книга   E-mail    
Homepage for Europe