Home.ukr     Олександр Стражный. Авторська лiтературна сторiнка

                  Храм Афродіти

                                                    роман-містерія

                                 Частина І   Улюблена дівчина янгола

            1. Таємниця острова Борисфен
            2. Квіти від прем'єр-міністра
            3. Біля службового виходу з театру
            4. Непрочитана записка
            5. Філоміна Вега
            6. В експресі Неаполь – Відень
            7. Примара з Минулого
            8. Західний вокзал
            9. Аура Монте Карло
            10. Б'янка
            11. Ефір
            12. Крізь штори ледь соталося світло
            13. Викрадення Європи (сон Генрі)
            14. Пандора, Борисфен, відкрита книга


            1. Таємниця острова Борисфен

                                                                                          Газета "Київський вісник"
                                                                                               15 травня 2003 року

    Головна ознака сенсації – це те, що вона трапляється. І от тепер теж: у Чорному морі, за десять кілометрів від Очакова на одному з невеликчих незаселених островів експедицією Інституту археології України відкрито головний майдан загадкового давнього міста, яке за рівнем цивілізації набагато випередило свій час. Воно існувало дві з половиною тисячі років тому і його мешканці вже тоді користувалися крем'яною запальничкою, компасом, телескопом. А в центрі майдану височів кам'яний стовп із написом Телефонос. Від нього на всі боки тяглися мідні дроти.
    Що це? Царство аріїв? Інків? Хозарів? Скифська Атлантіда?
    Ані перше, ні друге, ні третє. Місто це в 647 р. до нашої ери заснували стародавні греки і назвали його Борисфеном.
    У тому, що на занедбаному тепер острові колись було квітуче місто, немає нічого дивного. Дивує інше: чому його мешканці, володіючи тим, що людство здобуде лише через тисячоліття, берегли свої знання в таємниці?
    Отже, розкриття таємниць Борисфену тривають. І успішно: нещодавно знайдено головну його святиню – Храм! І виявилося, що він присвячений не верховному Богові – Зевсу, не захиснику мандрівників – Гермесу і не володареві морів – Посейдонові, а наймолодшій, найчарівнішій з безсмертних, богині кохання – Афродіті. Хоча, що в цьому дивного? Острів цей – найперший клаптик землі після довгого шляху мореплавців. Після небезпечних, виснажливих мандрів чого могли жадати елліни? Звичайно ж – вина й жінок! Отже, культ Афродіти на острові аж ніяк не випадковий.
    Однак повернемося до Храму. Уже розчищено весь теменос – священний майдан, що складається з огорожі, кам'яного жертовного вівтаря, і, власне, Храму. На наших очах з під землі, яка стільки століть берегла таємниці могутньої цивілізації, археологи дістали статуетки трьох богинь – Кібели, Деметри та Артеміди; потім знайшли невеличку амфорку, яка нагадувала оголену дівчину – звісно – Афродіту.
    Усе це так захоплює і чарує, що вже й не збагнеш, де ти і яке зараз століття!
    Але відкриття Храму поставило більше питань, аніж дало відповідей.
    Вчені змогли з'ясувати таке: щороку в ніч після першого дня місяця Гекатомбеона (у сучасному численні 15-го липня) на головнім святі міста – Святі Трьох Богинь, матері богів – Кибелі, богині родючості землі – Деметрі, а також богині полювання, лісів та цнотливості – Артеміді городяни складали три якісь жертви. Лише після цього їх знову брала під своє заступництво Афродіта. Але які ці жертви і як відбувався ритуал – велика таємниця.
    Адже це могли бути і людські жертви: поруч зі Храмом, у ботросі, культовому колодязі, куди жителі Борисфена скидали забитих на честь Богинь тварин, археологи знайшли й людські кістки...
    Про те, що тут в ієрархії цінностей кохання стояло вище над життя, свідчить і напис на храмовім портику: Шануй Зевса не понад демона, та Ероса паче смерті.
    Більшість дослідників, однак, не можуть погодитися з тим, що, обожнюючи Афродіту, греки урочисто вбивали одне одного.
    Однак існує ще один аргумент, що опосередковано підтверджує гіпотезу людських жертвоприношень на головному святі міста: ніч середини літа у корінних мешканців – кімерійців, а також понтійских слов'ян вважалася Ніччю демонів. Цієї ночі дозволялося все. Все, що було заборонено в інші 365 ночей.
    Невже ці збіги випадкові?
    Схоже, відповіді ми швидко не здобудемо – адже не знайдено аніяких письмових свідотств, що висвітлоюють звичаї і традиції мешканців Борисфену – стародавніх греків і праслов'ян.



           2. Квіти від прем'єр-міністра

                                                                         Відень
                                                                                     31 травня 2003 р., п'ятниця

   Зненацька з'явилося сонце. Не зійшло, а саме з'явилося – увесь його диск потроху, потім яскравіше і ясніше засяяв! заграв! заіскрився! – і ніч, переступивши через півморок, розсипавшися на міріади молекул, – розчинилася. Сонячне коло почало зростати, ширитися – і враз заповнило увесь видимий обшир. Крапельки світла окреслили силует стрункої дівчини – вона, оголена, підвела руки до Сонця і, за її наказом, до Сонця потяглися десятки інших рук. Але, уважніше глянувши, можна було помітити, що молоді люди оголені не були – їхні тіла обтягав тонкий, майже невловимий в магії дійства, гіпюр.
    Взявшися за руки, юнаки і дівчата рушили до сонячного диска – зупинилися – завмерли – і під фінальні акорди "Карміни Бурани" завіса сповістила про закінчення гастролей в Австрії Київського театру опери і балету.
    Глядацька зала вибухнула оваціями. А за кулісами пролунав голос директора трупи:
    – Увага! Другий раз на поклони! Пішли, пішли... Так... Ще раз! Сміливіше! Сміливіше! Іще раз! Чудово! Усім спасибі! Не розходтесь, не розходьтесь – сюрприз! Прем'єр-міністр запрошує усіх на фуршет. Так, просто тут, на сцені – гляньте: вже шампанське несуть. Ні, ні – душ потім.
    – Петровичу, ми ж голі!
    – Ну і що? Ви ж артисти!
    Австрійці – народ тямущий: ніби за помахом чарівної палички на сцені раптом вишикувалися столики, а на них – напої, фрукти, бутерброди...
    За кулісами з'явилися кошики із розкішними, рідкісними навіть у такому театрі, квітами. І до кожного букета – акуратним бантиком прив'язано конвертика. Білого, із двома червоними смугами. Одна смужка вгорі конверта, інша – знизу. Ну неначе тобі австрійський прапор.
    – Лесику, глянь, букетики які круті... І конвертики, бачиш, не простенькі. Там, мабуть, урядовий подарунок.
    – Еге. Посвідчення на проживання в Австрії.
    – Ах-ах. Тобі, Оксанко, де платять – там і “туга за Баьківщиною”. Ні-і, гадаю, там по півста євриків запаковано.
    – Люди добрі, не сперечайтеся, там просто квитки на зворотну дорогу.
    – З Відня в Київ? Нелогічно. Чого це прем'єр-міністр нам квитки дарувати буде?
    – Ну, тоді там його фотка.
    – Еге, з автографом. І з побажаннями щасливої дороги.
    Незабаром у супроводі невеликого почету на сцені з'явився той, за чиїм наказом було влаштовано фуршет – прем'єр-міністр Австрійської республіки Вернер фон Брьоккер.
    Він урочисто вручив кожному артисту по букетові із загадковим конвертом, розпочав полум'яну політично-балетну промову, трошки збився і запросив усіх до столиків.
    Високий урядовець намагався виглядати індеферентним. Може... Однак неважко було помітити, що його погляд знов і знов ковзає по ледь вкритих тонким гіпюром балеринах... Особливо по солістці – Оксані Себринці. Що ж, прем'єр-міністр також людина. Певно, цей сухенький, низенький, непоказний зовні політик стількох тендітних і майже оголених дівчат зроду навколо себе не бачив.
    Директор трупи, Петрович, відрекомендуував прем'єр-міністру солісток. З мадмуазель Себринкою той розмовляв особливо довго... І навіть їй щось подарував.
    Бенкет тривав години з півтори.
    Відразу відкрити свій "квітковий" конверт ніхто з артистів не наважився. Відкладаючи цю приємну мить до того часу, коли можна буде зачинитися в гримерці, усі чемно чекали кінця дійства.
    А конвертики-таки інтригували...
    О, ця австрійська завбачливість! О, ця міфічна пунктуальність їхнього менталітету!
    Коли, затамувавши подих, танцюристи нарешті розкрили свої конверти, то виявили в усіх те саме – добрива для квітів.
    – Ну що, Оксанко, отримала від прем'єр-міністра порцію пестицидів?
    – Заспокойся, Лесику, це не пестисциди.
    – А що ж тоді?
    – Це – екологічно чиста фекаль... Розфасована.
    – А в тому, іншому конвертику?
    Спершу Оксана його не помітила – на її столику лежав ще один букет. Скромніший за "урядовий", але з таким же, чи майже таким, конвертиком.
    – Ой! Ксанко! Дивись! Тобі ще хтось порцію фекалів подарував!
    Сміх артистів супроводив політ букетика до сміттєвого кошика.

 

            3. Біля службового виходу з театру

    Генрі О'Брайт глянув на годинника. Стрілки, наче руки поліцейського, застигли в жесті "рух праворуч".
    Генрі глянув праворуч – зі службового виходу з'явилося кілька молодиків в охайних костюмах. Потім вийшли: мер Відня Аріс фон Нім, директорка віденської опери фрау Дора Метр, будівельний магнат Ріхард Польксент, відомий письменник Отто Герд і ще якісь надто поважні персони, яких журналіст ніколи не бачив.
    Але прем'єр-міністра Австрії Вернера фон Брьоккера він, звісно, упізнав одразу – гострий ніс, чорний фрак... Ну чисто тобі пінгвін. І хода пінгвіняча.
    "Аристократи їдуть кіряти", – подумав Генрі і відійшов убік.
    Персони повсідалися в лімузини.
    Генрі запалив цигарку. Взагалі-то він не курив. Тим паче перед зустріччю з дівчиною. Та й не просто дівчиною, а, між іншим, солісткою балету.
    Недоречно пригадалася розмова з директором Зальцьбургського Академічного театру Герцом Ціммерманом: "Генрі, ти, я бачу, надаєш перевагу віскі? Це ж несусвітна гидота!" – "А що, по-твоєму, краще?" – "Звісно, коньяк!" – "О, майн Герце, – так він тоді відповів, – хильнув чарочку віскі – і відчуваєш себе джентльменом!" – "А хильнув чарочку коньячку, – одрубав Ціммерман, – і відчуваєш себе Наполеоном!"
    Так-так... А ким себе відчуваєш після цигарки?
    Генрі глянув на недопалок й кинув його в урну.
    Артистів ще не було.
    Він вийняв мобільного телефона і натиснув кілька кнопок:
    – Алло, Джованні?
    – Сі, Енріко! Буонасера! – відгукнувся мобільник.
    – Привіт. Ти де?
    – Як це де? В Італіа!
    – Ти з глузду з'їхав! Коли ж ти доберешся до Австрії?
    – Завтра, солє міо, завтра.
    – Дзенькни, коли під'їдеш до Зальцьбурга, о'кей?
    – Ва бене, міо імпресаріо!
    – Слухай, Джова... – Генрі хотів сказати щось ше, але цієї митті з театру почали виходити артисти. Він хутко попрощався й вимкнув телефон.
    Першими йшли хлопці.
    За ними – директор трупи, довгий, схожий на чаплю чоловік, далі – дівчата, і, нарешті... нарешті та, на яку він чекав – Оксана Себринка. Вона виглядала так само звабливо, як і на сцені – струнка, світле волосся, блакитні очі, гострий носик, вузенькі джинси, шалений жовтий светр... Але... але в неї не було того букетика, із запискою, якого він передавав їй через адміністратора. Чи прочитала вона її?
    Генрі ступив крок до дівчини.
    Несподівано йому шлях перетнув якийсь чоловік – років тридцяти п'яти, можливо, й сорока. Строга зачіска, суворе обличчя, жорсткий погляд... Де він узявся? Здається, не охоронець.
    Балерина кинула на них швидкий погляд – чарівно посміхнулася – і, вхопивши під руку свого партнера, високого блондина, грайливо попливла до автобуса.



           
4. Непрочитана записка

     У готельному номері Оксани й Лесика зібралося четверо: хазяї та їхні друзі – Наталка з Сергієм. Власне, сюди поселили хлопців – Леся з Сергієм, але вони зі своїми подругами, помінявшися номерами, знайшли вихід із такої ситуації.
    Неодмінні гастрольні кип'ятильники гріли на чай воду, примари цигаркового диму одна за одною вилітали в розчинене вікно; залишене на вечір пиво було відкрите і вже трохи надпите.
    Лесь ляснув себе по лобі:
    – О, прикольчик! Заходжу я сьогодні в магазин. Заходжу, от, а продавщиця мені каже: "Гутен таг!" А я, лох, усе наплутав і відповідаю: "Данке шьон!"
    – Ну ти й чукча...
    Сергій засміявся:
    – Хе-хе, Нато, я тобі щоночі казатиму: "спасибі"!
    – Тоді я тобі щоранку: "нема за що"!
    Лесь подав Оксані пиво:
    – А що ти сьогодні робила?
    – По Відню гуляла. Гуляю собі, гуляю, потім дивлюсь – уже п’ята, пора в театр. Заходжу в трамвай, шукаю кондуктора – а його ніде нема. Підходжу до якоїсь бабулі і кажу: "У вас нема зайвого квиточка?"
    – Якою мовою? Ти ж німецькою не шпрехаєш.
    – Англійською: "Sell me one ticket, please". А та не тямить. Я їй показую київського талончика – мовляв, продайте мені такого ж, тільки місцевого. Та взяла його, крутить і белькоче: "Nein! Nein!" "Мадам, – говорю, – я не продати, а купити такий же хочу", – і показую їй монети. Бабця скисла, полізла в гаманець і сунула мені кілька центів.
    – Вирішила, що ти в неї гроші стріляєш?
    – Ну...
    Хлопці засміялися.
    – І чим це скінчилося?
    – Та нічим. Вийшла й до театру пішки дійшла.
    – Ці австіяки – натуральні турки, – підтримав дівчину Сергій, – от, наприклад, обслуга нашого готелю впевнена, що ми усі... знаєте хто?
    – Хто?
    – Нас же поселили "хлопчик із хлопчиком, дівчинка з дівчинкою". Я випадково підслухав їхню розмову: "Веселий театр приїхав. О, дають!" – "А що таке?" – "Як це, що? Усі – лесбійки та геї!"
    – Самі вони... це... гоми... натуральні, – похлинувся пивом Сергій, – подивіться, що я в супермаркеті купив!
    – Що?
    – А вгадайте.
    Сергій поліз до валізи і витяг звідтіля штопора. Усі перезирнулися:
    – Ну і що?
    – А-а! Коли я його побачив, мене ледь кіндрат не вхопив.
    Кожен уважно оглянув штопора, покрутив його в руках, але не знайшов нічого особливого.
    – Штопор як штопор. В нашому "Фуршеті" такі самі продаються.
    – Ти на лейбу, на лейбу глянь!
    Лесик знову взяв у руки інструмент, глянув на етикетку, кілька секунд міркував і раптом упав на ліжко:
    – Ну і ну! Фірми "Pedrini Eleganto"! Гля! Клас! Я собі такий же куплю!
    – І подаруй Петровичу.
    – Педровичу!
    – Разом з баночкою вазеліну.
    – Коли будешь звільнятись. Бо він тебе після такого даруночка сам к бісу викине.
    – Ой, можна подумати, заридаю! Усі наші вже давно за бугром! Одні ми калічимось в цьому "імені Шевченка". Іллюша з Варюшою – ну? Рік, як у Мюнхені а, глянь, вже другу машину купили. А Женя? У Парижі!
    – Він там завис в кордебалеті.
    – Ну то й що? Та я за три штуки баксів згоден зависнути хоч у корді, хоч у негра в дупі. Ми з Оксаною дотанцюємо сезон і теж на фіг кудись двинемо.
    – Ага... до негрів у дупу. Яка в тебе легкість думок! Чого ж раніше не двинули? У пристойних театрах конкурси по сто чоловік на місце. Навіть у кордебалет. А ви ж, блін, із претензією – солісти!
    – Не торохти. У Парижі можна і в корду. Правда, Ксанко?
    – Дульки-бабайки. Я уже своє одкордобила. До того ж, у Монте Карло.
    – Ой, можна подумать! “Мо-онте Ка-а-арло”! Теж мені, крайня плоть Європи... Ну і стрибай у своїй "Карміні Бурані" драній за дев'ятсот гривень на місяць.
    – Зате в пристойній ролі.
    – О, Оксано, а ти, це саме, дружка свого попроси, щоби він тебе у Віденську оперу влаштував.
    – Якого дружка?
    – Ну, якого-якого... Прем'єр-міністра! Він перед тобою сьогодні, як півень, пиндрився!
    – Скоріше, як індик.
    – Ксано, про що ви з ним муркали?
    – Про те, Лесюнчику, що ти – круглий дебіл.
    – Він тобі й подарував щось... Що? Показуй.
    – Що, що... календарик.
    – Бреши більше. Не календарик, я бачив.
    У двері постукали.
    – Бляха-муха, це Педрович, – прошепотів Лесь, – зараз буде варнякать, щоб глушили базар... Відкрито!
    У дверну щілину просунула голівку Нінель – наймолодша в їхній трупі. Усі її вважали трошки тицьнутою. Дарма – дівчинка просто була дуже старанною. Тому ніхто з нею і не водився.
    – Оксано, можна тебе на хвилинку? – ніяково запитала дівчина.
    – Нінель, заходь! Хочеш пива?
    – Ні-і-і... Оксанко, я хочу тобі щось сказати. Вийди, будь ласка.
    – Вічно ти з прибабахами, – Оксана ковтнула пива і вийшла в коридор.
    – Чого тобі?
    – Ходім до мене...
    – Навіщо?
    – Ходім...
    – Нінель, ти, часом, не лесба? Друга година ночі! Що я буду робити у твоєму номері?
    – Читати лист.
    – Який лист?
    – Тобі лист.
    – Мені? Від кого?
    – Не знаю...
    – Ну от, зовсім тицьнулась.
    – Там написано англійською.
    – Англійською? Тоді ходім.
    В номері Нінель подала Оксані якийсь папірець. Схоже, висмикнутий із записника. Охайним почерком на ньому було написано:
   
    Шановна міс Оксано Себринко!
    Минулого тижня з Зальцьбургського Академічного театру несподівано пішла солістка балету – фрау Беатрісс Шульге. І директор театру, мій друг, Герц Ціммерман терміново шукає їй заміну. Споглядаючи Ваше виконання ролі "Коханої дівчини Янгола" в балеті на музику Карла Орфа "Карміна бурана", я подумав, що Ви, можливо, саме та балерина, яка йому потрібна.
    Якщо Вас зацікавила ця пропозиція
зустрінемося після спектаклю біля службового виходу з театру.
                                        Щиро Ваш,
                                                             Генрі О'Брайт.

    Спочатку Оксана нічого не зрозуміла – літери тріпотіли, наче метелики, слова повзли одне на одне. Але потім, подолавши сум’яття, вона збагнула: знову повз неї пролетіло щось таке, що могло змінити її життя. Знову, як це вже не раз бувало, фортуна їй підморгнула... підморгнула... і... скорчила гримасу.
    Після спектаклю біля службового виходу з театру...
    Ні адреси, ні номера телефону.
    Ще раз пробігши поглядом записку, Оксана підвела очі на Ніну:
    – Звідки в тебе цей лист? І чому ти, дурепо, не оддала мені його раніше?
    – А ти нікому не скажеш?
    – Я тебе зараз задавлю і теж нікому не скажу.
    – Ксанко... – зарюмсала Нінель.
    Оксана опанувала себе:
    – Ну, кажи вже.
    – Тільки, будь ласка... нікому... нікому? Обіцяєш?
    – Що “нікому”!?
    – Ну... ти букет прем'єр-міністра куди поділа?
    – Залишила в театрі.
    – А добрива?
    – Викинула.
    – От, ви усі їх повикидали. А я подумала: привезу мамі. І коли ви пішли з гримерки, я ці конвертики повиймала... А там ще букет валявся, той, якого ти туди шпурнула. Так я й від нього конвертика зрізала. Я помітила, що він не такий, як усі. Але відкривати не стала. А зараз мацьнула – папірець там. Ну й відкрила. Дивлюся – тобі лист. Так що не кричи...
    – Ч-чорт... Вибач, Нінель... Ох, котра година? Пів на третю... Бляха-муха... Поїзд о сьомій п'ятнадцять... Ти вже зібралась? Добре, надобраніч, спасибі. Піду і я зберуся.
    – Ксано!
    – Ну?
    – А що там написано?
    – Там написано, що ми з тобою найгарніші дівчата в нашій трупі.
    – Не бреши.
    – А я й не брешу. Адже воно так і є. Правда? Піду я... бувай.
    – Бувай.
    Нінель здалося, що Оксану треба зупинить, про щось запитати, але, покопирсавшися в думках, вона там не знайшла нічого, окрім кількох фантиків – і подалася спати.



            
5. Філоміна Вега  

                                                           Зальцьбург
                                                    1 червня, субота

    Генрі прокинувся від голосу Луї Армстронга – о дев'ятій ранку із запрограмованого звечора "Панасоніка" полинув його хрипкий бас: "What a wonderful world" Генрі, а ти як думаєш?
    "Wonderful", – подумав Генрі.
    Особливо, коли спальню оповило щебетання папужки Гефи і лагідний свінг Стефана Граппеллі: причарований звуками "Summertime" у вікно залетів свіжий альпійський вітерець, композиція "Body and Soul" розбурхала тіло і душу, а божественна "Besame mucho" торкнула його сяєвом злагоди і благодаті.
    – Олігарх! Олігарх! Олігарх! – залопотів папуга до свого відображення в дзеркалі.
    Пригадався учорашній вечір: спектакль російського... ні, українського балету, божевільна ідея написати солістці записку, зустріч ніс-у-ніс із прем'єр-міністром Австрії, солістка, що байдуже пройшла повз нього, нічна дорога в Зальцьбург...
    Він полюбляв їздити вночі – толі в його машини виростали крила – і той шлях, що вдень забрав години з чотири, вона пролітала за дві з половиною. Міс Ніч! Так він називав свою шафраново-чорну "Альфу-Ромео". А як же інакше міг назвати її містер Ніч? Хоча... це все дурниці. Ніякий він не "містер Ніч". Просто американський журналіст, що штампує сюжети для австрійського телебачення. І, здається, доволі посередні. Узяти наприклад... Та... біс із ними, з тими сюжетами...
    “Дивно, а що це мене змусило їй написати? Якесь незрозуміле відчуття, що ми з нею вже зустрічалися? Дурниці. Ніколи ми не зустрічались. І навіщо я вигадав, що Ціммерман когось шукає у свою труппу? Добре, що вона на мою записку не клюнула, от би був пасаж... і годі жувати цю ґуму", – вирішив Генрі і встав з ліжка.
    Йти в душ не хотілося. Люди не люблять митися... Хоча, прикмета правдива: як не помився, обов'язково кого-небудь принесе. Шарлотту, наприклад. А помився, поголився, так і нема нікого.
    Трохи повагавшись, він поліз у ванну. Пустив воду, заплющив очі...
    Не давало спокою якесь дивне передчуття...
    Тіло ще не прокинулося, і його легко огорнула ватяна, м'яка невагомість. Думки кудись полинули...
    "Ну що ж... а чом би й ні?"
    Ця фраза означала: "Чому б не здійснити сеанс реінкарнації?" Таке вже було в нього хоббі – купатися в своїх колишніх життях.
    На темному екрані під стуленими повіками Генрі невиразно побачив цифри:
                                             42
Спершу тьмяно, потім ясніше... ясніше... Вони жовтаво відсвічували – і раптом – засвітились! 42. Не яскраво. Генрі напевно не бачив, відчував у себе під повіками контури цих чисел – 42. Так, йому зараз саме стільки років. Двійка розчинилася, і на її місці з'явилася одиниця –
                                             41
Випливли обриси якихось гір. До чого тут гори? А-а так... торік... у Женеві... на озері. І вона там була... Чому її немає тут? Цифри кудись зникли – і раптом виникли знов – чітко і ясно –
                                            40
лише блимнули – і на їхньому місці постало обличчя Бриджіт Бардо – акторка дивилася на Генрі і зосереджено плела шкарпетки. Два роки тому в Парижі він брав у неї інтерв'ю... так... Але до чого тут шкарпетки? Напевне... –
                                            39
Карибське море. Яхта. Так-так, це не може бути ніяке інше море, лише Карибське –
                                            38
Цифри стали мінятися швидше –
                                            37
Дивно, чому на “тридцять вісім” було порожньо? “Може, я тоді не жив?” Ледь помітний силует худенької дівчини з'явився чи під повіками, чи в уяві Генрі... Лиця не було видно, але він її упізнав – Манчінта... португальська циганка... акторка... Де ми з нею познайомилися? А-а, так...
На екрані під повіками раптом все зникло.
Ванна провалилася... зробила півоберта... нахилилася... і попливла... полетіла... полинула над Сан-Франциско... і незабаром його планер сів на навчальному аеродромі в Берклі. “Скільки ж мені зараз? Здається... ні-ні, останній курс університету... отже – ”
                                            25
Аероплан легко торкнувся землі, побіг злітно-посадочною смугою... його кинуло праворуч! крутнуло! і Генрі відчув, як батько міцно притиснув його до сидіння... Вони кілька разів перекинулись і –
                                              5
опинилися під насипом хайвею. Він не злякався... Як і тоді, коли в їхнього старенького “Форда” луснуло колесо. У ванну увійшла мама. “Мамо! Вийди! Я вже великий! Я сам буду митись!” Який незрозумілий сором перед мамою... Адже я вже великий... Я сам буду митися. Ні, не сам, з ведмежатком Беррі... він воду любить. І бджілок любить. А бджоли його не люблять. І мене не люблять –
                                                1
А кого люблять бджоли? Квіти. Так-так, квіти. Отже
я буду квіткою, щоби бджілки мене любили.
А куди зник Беррі? Куди все поділося?
Чому нічого немає? Адже я – є?
Є, лише дуже тісно.
І занадто темно.
І нічого немає.
І нічого.
Нічого.
Немає.
Немає
немає
ні
чо
го
ні
чого
окрім
Спокою.
Світу. Свободи.
Самотності. Невже я помер?
Напевно, ні. Тоді куди мчить моє тіло?
Куди я лечу? Тунель? Звідки? Чорний... вогкий... вакуум... пустка... адже я все бачу... все... де я? Немов напів тут, напів там... лечу... і не лечу... здається... так-так... зупинився... Як легко!.. легко!.. І музика! Начебто птахи... і орган... Навколо набігла якась хмаринка... швидше не хмаринка... рожевий туман... Усе попливло... попливло крізь прозору стіну... наче її там нема взагалі... стіни... попливло до срібного м'якого світла... таке блискуче... і анітрохи не сліпить... просто світло... нічого, крім світла... Світло заповнило тунель і стало ясно – він населений: від головного його рукава навсібіч розбіглися якісь лабіринти і в кожнім з них щось відбувалося.
    Тут що? Якась плантація... так, цукрової тростини... чорні люди... раби, щось вантажать на віз... Адже це Флорида! Здається, 1721 рік, 17 липня, 4-а година дня. Наглядач змахнув батогом і вдарив раба. Ой! Чому так боляче? Виходить, він вдарив мене... Ой!...
    О-о-о-о-й!
    Що це? Куди я знову провалився? Ах, так... у третій день місяця нісана... п'ятнадцятий рік правління Тіберія... Боже милий, як гарно! Яке дивовижне повітря! З присмаком мигдалю і шовковиць... Хто це? Якісь люди... навколо багаття... сидять... лежать... мовчать... Ось один підвівся: "Вставайте, ходімо!" – сказав він... Але ніхто не встав... і ніхто не пішов... І він рушив сам... І повернувся... "А ви все спите-спочиваєте? Вставайте, ходімо!" – сказав він. Але ніхто знову не встав... і ніхто знову не пішов. І я не встав. Так, я люблю цього чоловіка... Але хто він мені? Ким я був до нього? Що тут було мого? Земля, будинок, худоба... Дружина, зрештою. А зараз – зараз я голодний і я жебрак. Я все віддав йому. Чому... чому він на мене так дивиться? "Друже, для чого ти прийшов?"
    Назад... швидше... назад... У головний тунель...
    Піраміди... море... гори... ще одне море... бездушне... дике... чорне...
    Чому стало так холодно?
    Скоріше... скоріше додати гарячої води... ось... кран...
    Добре... і на берег... на берег...
    Перелетівши через пустелю і два моря, Генрі зупинився біля третьої лінії обрію – на невеликому острові.
    Який сьогодні день? П'ятнадцятий. Таргеліона, третього року шістдесят дев'ятої Олімпіади...
    Він, Мастор, син Берта, озирнувся довкола і побачив, що перебуває у своєму рідному місті, на некрополі, місцевому цвинтарі. Льняний хітон кольору портокалле – шафранового з чорним – Геліоса і Танатоса – кольорів священного загону фаланги Ахілла збігав з його плечей до стегон, ремінці сандалій, оповивши гомілки, зійшлися міцними вузликами, на лівому боці його пояса, пояса стратега, висів короткий меч.
    Попрощавшись з мертвими: "Хай спочивають в Елізії душі ваші, о, піддані держави Аїду!" Мастор рушив з некрополю.
    За цвинтарем починались житлові квартали. День стояв спекотний, однак людей на вулицях було багато – чоловіки в легких хламидах сиділи прсто на траві навколо винних льохів і, цмулячи розведений мускат, про щось лінькувато сперечалися; жінки в хвилястих пеплосах несли на головах хто гідрію з водою, хто кошик з рибою; кудись квапилися, скоріше, робили вигляд, що квапляться, стрижені раби в хленах...
    – Хайре, Масторе! – раптом почув він своє ім'я.
    Ксенофонт, Нокосфен і Посій, кожний з киліком вина, жестом кликали його до себе.
    – Доброго дня, воїни! Не можу! Служба! – відповів син Берта і пішов далі.
    Прминувши житла акрополя, він опинився на центральному майдані міста Агорі Амазонок. Тут, у центрі майдану, був розташований басейн у формі Понту Евксінського. А довкола нього, там, де були понтійські міста – Тіра, Істрія, Пантікапей, Херсонес, Феодосія, Ольвія, Діоскурія – сиділи теракотові жаби. З їхніх язиків у басейн текла вода. Поруч височіла мармурова стелла з амазонкою. Це був пантеон гінайкоса Гілеї – фаланги амазонок, які перші вирушили з Мілету на завоювання нових земель, перші зійшли на цей острів і силоміць, хитрістю і жіночими чарами підкорили собі місцевих варварів – кімерійців.
    Мастор проминув пантеон і підійшов до резиденції правителя Борисфена – архонта Аристоніма. Вхід у будинок охороняв кам'яний сфінкс, "Сфінктер", як його позаочі називали. Б-р-р-р, який бридкий... Воїн показав Сфінктеру кулака, рушив далі і зупинився біля високого будинку з колонами і написом на портику: Шануй Зевса не понад демона, та Ероса паче смерті. Це був храм. Храм Афродіти Понтійської. Після заходу сонця тут завжди буває людно. Але зараз лише дві чергові гетери нудьгували біля огорожі і мляво пожовували сушені лапки сколопендр.
    З храму пролунали звуки лютні. І чарівний жіночий голос поніс у височінь гімн острова – "Елегію піннорожденій Богині".
    "Так-так, сьогодні ж у нас гість, – згадав Мастор, – якийсь там Есхіл". За протоколом, син Берта також мусив бути присутнім на рауті в честь модного драматурга, але стратег, посилаючись на справи, відмовився.
    Пісня втихла. В храмовій брамі з'явилися два охоронці, за ними – архонт Аристонім, екзархиня храму – Метродора, ойкіст Поліксен і гість острова – той самий Есхіл.
    "Ерудити в храмі Афродіти", – подумав Мастор і підвів праву руку:
    – Щасливої Долі!
    – Долі і Щастя! – привітали його високі особи і подалися до колісниць.
    Раптом Есхіл зупинився, повернув до Мастора голову і голосно гукнув: "Хайре! Це автовідповідач! Залишіть повідомлення – я вам передзвоню".
    Мастор вже було хотів... але цієї миті із Храму почали виходити артисти. Спершу два юнаки в блакитних хламідах із лютнями в руках, за ними – куратор: огрядний, схожий на бегемота, атлет; за бегемотом – зграйка гетер і, нарешті! нарешті! та, на яку він чекав, яка має дивовижний голос і яку він так спрагло жадав.
    Так, це була вона – перша жриця храму Афродіти Філоміна Вега: класична фігура, світле волосся, невеликий гострий носик, яскравий, жовтий з шаленим орнаментом хітон... А очі! Її очі були фантастично блакитні!
    Мастор підійшов до дівчини.
    Вона зупинилася... злегка йому посміхнулась і, підхопивши під руку якогось високого кімерійця, грайливо попливла терасаю до головного пляжу острова – Посейдоніуму.
    Десь пролунали дзвони. Дзвонили, певно, до обідні.
    "Дивно, звідкіля тут християнська церква?" – подумав Мастор.
    Дзвони залунали голосніше... голосніше!.. ще голосніше!! їхній звук став рвучким! верескливим! пронизливим!
    Хтось настирливо тискав вхідний дзвоник.
    Чорт... Шарлотта знову з'явилась без дзвінка... Як же, "без дзвінка"! Ще й з яким дзвоном!
    Генрі виліз із ванни, поспіхом витерся і накинув халат.
    Він відчинив вхідні двері.
    На порозі стояла Філоміна Вега.

 

   
            
6. В експресі Неаполь – Відень

                                                                                                                    Неаполь
                                                                                                            1 червня, субота

    Джованні Дель П'єрро сидів у купе експреса Неаполь–Відень, час від часу підливаючи собі в склянку фрізанте – молоде ігристе вино і розглядаючи населені пункти, що пропливали за вікном.
    Потяг на хвилинку зупинився на якійсь станції – і став знову набирати ходу. Джованні глянув на годинника: 11.45. "Чорт... Літаком би... Якби б не злітати. І якби б не сідати," – подумав він і долив склянку.
    Двері купе відчинилися і в нього зазирнула дівчина років двадцяти трьох – двадцяти п'яти. Не можна сказати – красуня, проте вельми приваблива: худенька, середнього зросту, блакитнувато-зелені очі, відкритий погляд, пряме русяве волосся...
    – Добрий день. Тут вільно? – запитала вона англійською.
    – Сі, сеньйоріто.
    Дівчина втягла в купе велику сумку і забігала очима по полицях.
    – Сеньйоріто, дозвольте! – попутник підхопився, схопив сумку і закинув її нагору.
    – Граціа, – подякувала сеньйора італійською.
    – О, що ви, – він подав їй руку, – Джованні Дель П'єрро.
    – Тетяна! – відповіла дівчина, дозволила потиснути собі руку і сіла навпроти.
    – Далеко їдете? – звернувся до неї Джованні.
    – У Київ.
    – Ви – руссо?
    – Українка.
    – Ви перфектно говорить по-англійські!
    – Але, на жаль, не так добре італійською, хоча я тут уже два роки. Увесь час доводилося спілкуватися англійською.
    – О! Топ моделле?
    – Ні, – засміялася Тетяна, – я психолог.
    Брови Джованні підстрибнули:
    – Така молода – психолог?
    – Я тут училася в аспірантурі. От, закінчила, і – додому. А ви?
    – Я ліберо музиканто, їду в Зальцьбург на запис своєї программи.
    – А на чому граєте?
    – На синтезаторі.
    – І співаєте?
    – О, сеньйоріто, мої пісні співають солістки.. Їх у мене багато.
    – І усі вони нетерпляче чекають на вас у Зальцьбурзі?
    – Гадаю, вони зараз стрибають з гілка на гілка в парко централло ді Неаполь.
    – Так вони у вас ще й акробатки?
    – Ні, мої солістки – як ви думаєте, хто?
    – Мавпи? – лукаво посміхнулася дівчина.
    – Бравісимо! Ваше почуття гумору також перфектно, як і ваша англійська. Однак, мої солістки – пташки.
    – Пташки?
    – Сі. Я записую їхній вокал на магнитофоно і потім роблю монтаж – синтезаторо їхні голоси так, щоб вийшла музика.
    – Як цікаво! А можна послухати?
    – Сі, сі. Уно моменто.
    Італієць вийняв плеєра, підімкнув дві невелички колонки, увімкнув – і купе заполонила музика. Таня впізнала мелодію – це було адажіо Альбіноні. Але співали це адажіо – птахи! Їхні голоси то розліталися в різні боки... то єдналися в терції, квінти, октави... то звучали акордами... то знову зходилися в унісон. Соло виводив чи соловей, чи дрізд. М'який, теплий орган огортав голоси птахів спокоєм і граціозністю – музика заворожувала, гіпнотизувала, підносила, окриляла...
    Адажіо закінчилося. Тетяна немов впала з небес на землю.
    – Оце так-так! Джованні, ви – геній!
    – Геній – Альбіноні, я – лише диретторе комп'ютерних пташок, професоре д'орчестра. До речі, Тет... тет...
    – ...яна, – допомогла йому дівчина.
    – ...Яно, ви не відмовтеся від ковтка вино фрізанте бьянко Неаполітано?
    Дівчина з недовірою глянула на майже порожню пляшку.
    – О, сеньоріто! Ноу проблємо! – вигукнув італієць і поставив на стіл нову пляшку.
    Непомітно пролетіло півшляху.
    Дівчина розповіла, що вона вивчала в аспірантурі:
    "У кожної людини, – товкмачила вона музикантові, – є свій генетичний код. Цих кодів на Землі кілька мільярдів, але, так чи інак, кількість їхня обмежена. І твій, Джованні, і мій набір генів вже в когось колись був. Виходить, і ти, і я вже жили. Жили, і будемо жити в майбутньому – лише в іншій тілесній оболонці. Ми нічого не пам'ятаємо про свої минулі життя. І не будемо пам'ятати. Не будемо пам'ятати що, наприклад, першого червня дві тисячі другого року ми з тобою в поїзді пили вино. Але в нашій генетичній пам'яті ця інформація вже записана. Там, як у комп'ютері, записане все. От у тебе було таке: ти приїздиш у якесь місто, у якому ніколи не був, і раптом відчуваєш – що це? Ти вже бачив ці похилі будинки, ці криві вулички... А отам мають бути сходинки... Підходиш – і бачиш сходинки... Це – дежавю, генетична пам'ять на місця, які тобі знайомі з твоїх минулих життів. От... А зараз, Джованні, слухай найголовніше: нещодавно в Італії в Інституті Психосинтезу створено особливу техніку медитацій, за допомогою якої генетичну пам'ять можна активізувати і вивести у свідомість. Виявляється, будь-яка людина може "згадати", що з нею відбувалося двісті, п'ятсот, тисячу років тому! Лише треба знати, як "згадувати". Цю техніку я в аспірантурі й засвоювала", – завершила розповідь Тетяна.
    – Фантастіко! Косміко спірале! – вигукнув італієць, – навчи мене "згадувати"!
    – Зараз?
    – Еге.
    – Ну, гаразд... Лише спершу навчи мене грати на синтезаторі.
    – Зараз?
    – Еге.
    – Е-е-е... Так адже... міа донна, для цього потрібен час.
    – Для того теж. Два роки.
    – Два?
    – Окрім того, в Інститут Психосинтезу з вулиці не потрапиш. Поки все, про що я тобі розповіла – не для публіки.
    – У-у...
    Джованні долив у склянки.
    – Бене. Ну, отже, Яно, що це тобі дає?
    – Багато чого...
    – Можеш трошки ілюстраторе?
    – Ну... наприклад... якщо мені треба зважитися на якесь рішення, я мандрую в одне зі своїх інших життів і дивлюся, що я там... ну, що та людина, якою я була, у такому ж випадку вирішила і що з цього вийшло.
    – Ось як? А що, у всіх життях – хіба одне і те ж?
    – Не зовсім, але схоже.
    – Інтриганте... І що, у цьому житті ти дієш так само, як у тому?
    – Не обов'язково. Але... якось так виходить... що так само...
    – Фі-і-і-у, так не інтерессанто.
    – Зате я знаю, що зі мною може відбутися в майбутньому.
    – Реало?
    – Приблизно. Як би тобі це так... зрозуміліше... Ну, наприклад, скажи – я тобі подобаюся?
    Італієць похлинувся.
    – О, соле міо! Навіщо питання? Звісно, мадонна!
    – От... Ти мені теж. Такий собі Дон Джованні, ідеале еротико ді Італьяно, – дівчина засміялася. – Однак я знаю, що ніколи б у тебе не закохалася.
    – Так? Невже я такий Коза Ностра?
    – Бач, я тебе ніколи у своїх медитаціях не зустрічала, отже у колишніх життях ми з тобою не перетиналися, чи, як мінімум, не були близькі. Ми не пов'язані кармічною павутинкою. А кохання... якщо воно справжнє... може спалахнути лише до того, кого вже кохав – сто... двісті... тисячу років тому... спалахнути з першого погляду: людина проходить поруч – ти її зовсім не знаєш – а тобі здається, що ти з нею уже десь зустрічався... дивишся на неї, і відчуваєш – вона твоя. Це невимовно – кивок голови... погляд... якийсь особливий... романтичний вітерець... Це – генетична пам'ять.
    – А я на всіх дівчин дивлюся і відчуваю: вона – моя.
    – Ні-і-і... людей, з якими ти пов'язаний кармічною павутиною мало. Твої дівчата – випадкові. Але ти обов'язково, обов'язково коли-небудь знайдеш саме ту, свою.
    – Н-о-о, – скривився Джованні, – мені ця теоріа не бене. Це що ж виходить: знайомишся з бамбіною, залицяєшся, говориш їй компліменто, даруєш квіти, запрошуєш додому, п'єш з нею фрізанте, цілуєш, пливеш в небесах і раптом – бух! Меморіа генетіко! А-а-а-а! Згадав! Це ж вона, порко путана – моя позаминуло-життєва дружина! І скільки ж це їй зараз, бабусі, років?
    – Дивний ти, Джо. Такий талановитий, а міркуєш, як таксист. Гаразд, розповім тобі одну історію. Я її ще нікому не розповідала. Але випадковому пасажирові можна.
    Минулого літа відпочивали ми з чоловіком в Тіренії. Ти коли-небудь в Тіренії бував? Гаразд, проїхали, не має значення. Лежимо ми, отже, на бережку, раптом бачу – виходить з моря аквалангіст. Дивний такий... Вийшов він, зняв свого акваланга і сів недалечко на пісочок, гріється. А мене як струмом вдарило – він! Той, кого я бачила у своїх медитаціях... Лежу, спостерігаю нишком за ним... і не знаю, що зі мною робиться... А він... він на мене навіть не гляне.
    Посидів трохи і встав. Дивлюся – до нас йде! У мене серце – в п'яти! Підійшов... і в мого чоловіка попросив запальничку. І тоді наші очі зустрілися. Боже! Я ледве свідомість не втратила!
    Повернувся він на своє місце, сидить, курить. А я дивлюся – щось малює на піску. Намалював, підняв свій акваланг і пішов.
    А коли чоловік пішов купатися, я, наче б випадково, підійшла до того місця, де аквалангіст сидів, дивлюся – на піску намальовано чотири якихось кружечки.
    "Ну, – вирішила, – шпигун: виплив з підвідного човна і знаки для когось залишив".
    Потім, думаю: "Хто ж це на піску його кружечки знайде? Ні, це він мені знак залишив, очі наші намалював, як ми одне на одного дивилися".
    Ну й намагалася більше про нього не згадувати.
    А не вийшло. Весь вечір він у мене в голові крутиться... крутиться... крутиться... Потім: "Стоп! А може, це і не очі взагалі? А може, це він час на піску намалював – мовляв, зустрінемося опівночі?"
    І хоча мені здавалося, що я бозна чого собі вигадала, але насилу дочекалася ночі.
    Чоловік не спить, телевізор дивиться. Я йому: "Піду, прогуляюсь". Він: "Тільки не довго".
    І пішла. Тремчу вся...
    Прийшла на те місце на березі, дивлюся – сидить. Стою й думаю: підходити, чи не підходити? Страшно... а раптом він мене зґвалтує? А він встав і сам до мене підійшов... Підійшов і каже:
    "Я знав, що ти прийдеш".
    "Звідкіля така впевненість?" – питаю. А він так подивився... ніби: "сказати, чи не сказати?" І раптом:
    "Ти колись була моєю дружиною".
    Я ледве не вмерла.
    "Я? Ти мене, – відповідаю, – з кимсь зплутав".
    А в самої колінця тремтять. Я відразу здогадалась, що він з наших, ну, з тих, що вміють проникати в генетичну пам'ять, в минуле, але все-таки злякалась: а раптом-таки – божевільний?
    "Ні, – каже, – не плутаю. Ми з тобою обвінчалися 18 жовтня 1680-го року в соборі святого Еферія".
    І обійняв мене. А я... наче закам'яніла – не можу ні ворухнутись, ні дихнуть.
    Потім як у мареві: став він мене роздягати, а я відчуваю – це не він мене роздягає, а мій чоловік. Чи, радше – це він не мене роздягає, а якусь іншу жінку, і ця інша жінка – я.
    І тут раптом промайнуло: "А що, як мій чоловік піде мене шукати? І де я можу бути, як не на бережку?"
    Таня замовкла...
    – Грандіссімо! І що далі? – запитав Джованні.
    – Навіть не знаю... чи продовжувати...
    – Так не чесно. Заінтриганте – і...
    – Тобі цікаво?
    – Мадонно!
    – Добре. Тоді слухай. Тобто... роздягнув він мене. Почали ми, ну, звісно, розумієш. І, ти знаєш, такої легкості, такого безмежного захвату я раніш ніколи! ніколи не знала! Я полетіла! полетіла далеко! у Всесвіт! і цей Всесвіт – моє життя. Сотні життів! Тисяча! Як уві сні все, як у казці...
    А потім отямилася, дивлюсь – до нас хтось йде.
    "Все, – думаю, – чоловік, пропала".
    Місяць тоді світив яскраво, картинка – як на долоні. І від думки, що мій чоловік бачить, як я кохаюся з іншим все попливло... попливло...
    А коли знову отямилась, дивлюся – той, що йшов до нас, повернув назад. Уже далеко був.
    Одяглася. А аквалангіст каже:
    "Здається, я в тебе закохався. Може, завтра зустрінемося"?
    Як я хотіла його знову побачити! Ти собі не уявляєш! Але щось мене стримало, щось, навіть сама не знаю що...
    І я сказала:
    "Ми зустрінемося обов'язково. Але не завтра".
    Він запитав:
    "Коли?"
    Я відповіла:
    "Не знаю... Напевно тоді, коли нам це буде не треба, коли для нас це буде невчасно... і лише від нас залежить упізнаємо ми один одного чи ні".
    Він похитав головою:
    "А якщо не зустрінемося?"
    "А якщо не зустрінемося, – відповідаю, – значить усе це неправда".
    Повернулася в номер. Дивлюся – чоловік чи спить, чи ні... Досі не знаю, це він до нас підходив, чи хто інший. І в той вечір... тоді... мені стало ясно: мій чоловік – не мій чоловік. Через рік ми з ним розлучилися Не через того аквалангіста, звичайно. Адже причину завжди можна вигадати. А чого це ти на мене так дивишся?
    – Я... зрозумів, що ти мала на увазі, коли говорила про карміко...
    – Так?
    – Зі мною теж трапився такий інциденто.
    Тетяна засміялася:
    – І тебе на морському бережку аквалангіст спокусив? Поздоровляю. Схоже, цей маньяк, випливаючи з безодні, кохає того, кого першого вхопить.
    – Ні-і... Не на маре це було. У Фіренце. У катедралє Санта Маріа дель Фьоре.
    – Вау!
    – Я тоді грав в орчестра симфоніка Ля Скала. А у Фіренце ми давали кончерто на честь Папи ді Рома. З нашим орчестро виступав балетто Києво Театро ді Опера. Що ми тоді музикалє? Хммм... меморіа генетіко геть капут... А! Ну так – "Карміно Бурано".
    – Яке ще "Бурано"?
    – Балетто на музіко Карло Орфо. Там таке лібрето: на Землю спустився янгол... ну і все таке інше. Взагалі-то, що вони там танцювали, я не бачив, ми, музиканто, спиною сиділи. Один раз кинув оком на сцену – дивлюся – пріма баллеріна. І, як ти говориш: струмом пасаже – моє!
    Після кончерто нам сказали відійти вбік – усі чекали Папу. Він, пам'ятаю, довго не виходив, потім публіко – крещендо: у-у-у-у-у-у-у-у-у!!! Падре з'явився. До вівтаря їхав на такий табуретто на коліщатах, підвівся... зійшов на кафедро... так... помахав рукою і почав говорити. Я Падре слухаю... потім озирнувся – поруч стоїть пріма баллеріна. Падре щось говорить, а я із сеньйоріти очей не зведу. І вона мене помітила, раз у раз та й кине на мене оком. І от тоді я так зрозумів, що я її вже десь бачив... ні, не на сцені... начебто я її... сі, е веро, знаю давно...
    – Дежавю...
    – Містіко!
    – Ну, і що далі?
    – Далі? Підсунувся до неї – там було багато публіко – підсунувся і торкнувся її руки. Вона не зробила так: (оповідач крутнув плечем). – Тоді я взяв її долоню... вона свою руку з моєї не забрала – я ледь ступив півкроку вбік... вона теж... ще півкроку... ще... ще...
    Раптом – чую: мене хтось стукає по спина. Повернувся – капітано карабіньєрі.
    "Cosa vuol? Що таке?" – питає.
    "У сеньйоріти, – відповідаю, – крутиться голова, їй потрібно свіже повітря, я хочу її звідси вивести".
    Я з капітано говорю, а сам дивлюся за баллеріно. А вона, не знаю, чи розуміла мої аргументі, але свою руку з моєї не забрала.
    "Ходімо, – наказав секьюріті і завів нас у якісь двері. – На вулицю зараз не можна, – говорить, – тут вихід на екседро – пройдіть трохи нагору, там є вікно".
    Пішли мі нагору: зупинилися. Мі дивилися один на одного. Нічого не розмовляли. Нам усе було зрозуміле. Телепатіо якась!.. Такого в мене ніколи не було.
    Не знаю, як довго ми стояли й дивилися, але потім побігли вище... вище... вище... добігли до дзвінниці... і вийшли на якусь балюстраду.
    О! Фіренца! Фантастіко! Грандіозо! Під нами дахи... публіко на п’яцца ... над нами місяць... великий такий... округлий... Але для нас нічого не існувало – були тільки ми, скрізь, в усьому світі, на всій планеті. Там, де можна було дотягтися рукою до місяця, ми довго цілувались... Потім я зняв з неї усе... зняв – і побачив янгола.
    І мі полетіли туди, де немає часу, немає проблеммо, немає стржадань... Є лише музика – музика дель амор.
    Ми літали довго, дуже довго... А коли повернулися – чуємо – на пьяцца оваціо: Папа вийшов з Капелли і публіко вітала його аплодисменто. А нам здавалося, що це публіко вітає нас.
    І тоді я їй сказав:
    "Дай мені свій номеро телефоно".
    Вона відповіла:
    "Навіщо? Адже ми зустрілися тут випадково".
    Я відповів:
    "О! Ні! Нас тут звело Небо!"
    "Тоді, – вона сказала, – Небо зведе нас знову. Без телефоно. Чао! La vita e bella!" – сказала вона, і втекла.
    – Отак... Треба ж... А ти знаєш, я була у Флоренції. І в соборі Санта Марія дель Фьоре була. На екскурсії. Пам'ятаю, коли нагору сходила, туди, де це ви... літали, усі сходинки порахувала – їх там знаєш скільки?
    – Ні.
    – Чотириста шістдесят три. От... Ну, і що, ти її після цього зустрічав? До речі, як її звуть? У мене в київському балеті подружка танцює. Хочеш, через неї знайду твою фею?
    – Но, граціа, но. Я її недавно сам знайшов.
    – Ну? Як?
    – Через інтеренето. Подивився графік гастролі балетто Києво ді Опера і поїхав її бачити.
    – І?
    Джованні вмовк і змахнув з чола пасмо волосся.
    Тишу порушувало лише рівномірне цокотіння колес.



           
7. Примара з Минулого

                                                                                                                Зальцьбург
                                                                                                            1 червня, субота

    У першу мить Генрі здалося, що він ще не вийшов зі своєї медитації, що дівчина на порозі його квартири – не що інше, як примара з минулого. Або з його чудернацької, деформованої езотеричною літературою, уяви.
    Потім він утямив, що перед ним – як дві краплі води схожа на Філоміну Вегу – Оксана, київська балерина.
    Що ж, нічого дивного – адже він Філоміну вигадав, уявив, і його фантазія не знайшла нічого кращого, як надати їй риси солістки балету.
    – Вибачте за клопіт, – (її англійська була бездоганна), – я не заберу у вас багато часу.
    – Ні-ні-ні-що-ви-що-ви... заходите... – заметушився Генрі, – сідайте... сюди... ні-ні, сюди... тут зручніше... сумку можна сюди... хочете кави?
    – Спасибі, не відмовлюся. Де у вас можна помити руки?
    – Тут, будь ласка, тут, ось... чистий рушник...
    Дівчина зникла у ванній кімнаті.
    “Oh, those Russians, вони-таки крейзі! – подумав Генрі, засипаючи каву до джезви, – отак взяти і приїхати? Навіть не подзвонивши? Яка нерозважність! Яка невихованість! Стоп... Нічого не розумію... А як вона мене знайшла? Я ж їй не написав ні номера свого телефону, ні адреси?”
    Коли гостя вийшла, кава саме приспіла – господар налив її у дві вишукані порцелянові філіжанки.
    – Ви не проти, якщо ми каву вип'ємо в вітальні? – ввічливо запитав у дівчини журналіст.
    – А там курити можна?
    – Взагалі-то... е... можна.
    Хіба міг він відмовити примарі?
    Генрі поставив на тацю філіжанки з кавою, цукор, вершки, вазу з цукерками... Сам він солодощів не любив, але завжди тримав їх для Шарлотти. Він узяв тацю, переніс у вітальню, поставив на стіл, кивнув гості на крісло, сам сів в інше навпроти. Оксана вийняла пачку сигарет. Генрі підсунув до неї попільничку і... і теж закурив.
    Мовчання порушив папужка Гефа:
   – Гетера! Гетера! – прощебетав він і заспівав щось веселеньке.
    – Ви на мене чекали після вистави? – запитала гостя.
    – Звісна річ.
    – Бачите, я прочитала ваш лист пізніше... вже в готелі.
    – Розумію. Але не розумію, хоч убийте, як ви мене знайшли.
    – Ну, ви ж мені написали: "Зальцьбург, Академічний театр, Герц Ціммерман, директор".
    – Так ви що, уже побували в театрі?
    – Ну так.
    – І розмовляли з Ціммерманом? – Генрі ледве не впустив філіжанку з кавою.
    – По телефону. У театрі його не було – він ще спав.
    – Неймовірно... Звідкіля ж у вас номер його домашнього телефону?
    – Я вахтерку умовила до нього подзвонити. Вона набрала номер і дала мені трубку. От. Ну, я йому пояснила, що ви мені залишили записку, що ми з вами разминулися і що от, я приїхала влаштовуватись на роботу.
    – А він?
    – Він відповів щось невиразне... дав мені ваш номер телефону й адресу. Я вам дзвонила, але вмикався автовідповідач.
    – Оригінально... Так ви що, з Відня уночі виїхали?
    – Десь о пів на четверту ранку.
    – І як доїхали до Зальцьбурга? Проблем не було?
    – Взагалі... не було. Схопила сумку, викликала таксі і – на Вестбангоф. Дивлюся – через дві хвилин інтерсіті на Зальцьбург.
    – Отже, ви приїхали потягом...
    – Ні-і, мене контроль висадив. Я квиток не встигла купити.
    – Хммм... І це "без проблем"?
    – А-а, тільки й мороки... Вийшла на трасу і стала голосувати.
    – Адже ж було ще темно!
    – Ну і що? Спочатку один підібрав, до якогось міста мене довіз, Лінцу, чи що? Не знаю... Потім інший, але він теж не в Зальцьбург їхав.
    – А вони не подумали, що ви...
   – Гетера! Гетера! – знову закричав папуга.
    Дівчина посміхнулася:
    – Ваш папужка – грек?
    – Так, – посміхнувся Генрі, – купив я його дійсно у Греції.
    – І як його звуть?
    – Гефа.
    – Чому Гефа?
    – Раніше у мене було два папужки: дівчинка і хлопчик. Дівчинку я назвав Афродітою, хлопчика – Адонісом. За давньогрецькою міфологією Адоніс і Афродіта – щасливі коханці. Але потім... потім мій Адоніс став ревнувати подругу до свого відображення в дзеркалі. Він їй теж тоді кричав: "Гетера! Гетера!" І я дав йому інше ймення: Гефест. Це ім'я ревнивого чоловіка Афродіти.
    – Цікаво... І де ж тепер його Богиня?
    – В один прекрасний день покружляла-покружляла по квартирі – і вилетіла у прочинене вікно.
    – Чудово, – засміялася Оксана, – все, як у житті...
    – Ну добре, а що з вами-таки далі було?
    – Коли?
    – На шляху у Зальцьбург. Щось мені підказує, що ваші проблеми контролем не скінчилися...
    – Дурниці. Проблеми як собаки – нападають на тих, хто їх боїться.
    – Хммм...
    – Розповісти?
    – Звичайно.
    – Ну, третій, що мене підібрав... Він мені відразу не сподобався. Товстий якийсь, лисий, волосся на руках до нігтів. Але робити нічого, їдемо. А за якийсь час дивлюся – в лісочок завернув, "так ближче", каже. О-ля-ля, думаю, здається вскочила... І дійсно – зупинив машину, клешню свою кладе мені на плечі, притискається... Видираюсь, дряпаюсь, а він блузку розстібає. Уявляєте: волосся в нього просто з нігтів росте, брр... І домагається, гад паршивий, сили немає! Розповідати далі?
    – Треба дзвонити в поліцію.
    – Не треба. Він сам подзвонить.
    – Навіть, так?
    – Еге. Ну, словом, відбиваюся і думаю: "Що робити"? А потім збагнула: "Мені треба в кущики", – кажу. А він усміхается: "Добре, але сумку залиш". Вийшла я з машини, одійшла в лісочок, стала за дерево... Стою. "А далі що?" – думаю. Ще й дощик крапав – зігнулася і тремчу. А він, певно, чекати стомився і виліз із машини. Кличе мене, кричить, недоумок. Потім у ліс пішов. Нишпорить, запальничкою собі присвічує. А коли він трохи відійшов, я – шусть! – і в машину. Дивлюся – ключ у замку стирчить, завелася – і на трасу! А він біжить ззаду і репетує: "Стій! Стій!" Еге, зараз. От так я й приїхала в Зальцьбург. Знайшла театр... Ну, далі знаєте...
    – А машину де кинула? – Генрі поставив запитання так, нібито перейшов на "ти".
    – Навіщо кинула? Оно, під вашими вікнами стоїть, – не піддавалася на його трюк гостя.
    – Що-о?! Ти з глузду з'їхала!
    – А що б ви зробили на моєму місці? Вам, взагалі, подобаються волосаті нігті?
    – Ви, росіяни, ненормальні.
    – Можливо. Я, до речі, українка. Втім, називайте мене як вам завгодно.
    Генрі розлив залишки кави. Так... Українка... Схоже, українські жінки такі ж некеровані, як і українські ракети. От, залетіла одна... Дописався... письменник... А, власне, чого я переживаю? Сходимо з нею до Ціммермана, він їй, звичайно, відмовить, посаджу її на поїзд і... нема проблем.
    Обличчя журналіста засяяло оптимізмом.
    – Ну що? Які побажання? Невелика екскурсія по місту?
    – Може... краще подзвонити до Ціммермана?
    – Е-е-е... в суботу якось незручно... Краще в понеділок. До понеділка можеш лишитися в Зальцьбурзі?
    – До понеділка?
    – Бачиш, завтра в мене відповідальний ефір.
    – Лишитися я можу, але... мені треба порахувати, на скільки днів мені вистачить грошей на готель.
    – Ну що ти, поселяйся у мене – тут дві кімнати, одна з них твоя.
    – Спасибі. Тільки... – дівоче обличчя набуло твердого виразу.
    – Тільки, що?
    – Ви думаєте, мені доведеться лишитися в Зальцьбургу лише до понеділка?
    – Ну... до вівторка.
    – Цікаво.
    – Що цікаво?
    – У своїй записці, ви, пане О'Брайте, нібито запропонували мені влаштуватись тут на роботу.
    – Це було б, звичайно, чудово... але... я ж нічого не обіцяв, запропонував лише відрекомендувати... вас, директорові театру, пану Ціммерману... Все залежить від нього. Ми з ним друзі, але...
    – Розумію, пане О'Брайте, розумію. Що ж, обійдемося без екскурсії. Я приїхала в Зальцьбург не заради неї.
    Генрі заметушився:
    – Ну... тоді давайте... поговоримо... наприклад... про високе.
    – А у вас що, бувають розмови й про низьке?
    Журналіст остаточно розгубився, але дівчина його врятувала:
    – Я хочу трошки відпочити.
    – Звичайно, звичайно. Ходімо, я покажу вашу кімнату.
    – Оргія! Оргія! – раптом закричав папуга, пурхнув з люстри і заховався в клітці.

 


            
8. Західний вокзал

                                                                Відень
                                                    1 червня, субота

    Відень зустрів Неапольський експрес нескінченною низкою колій: розкидані по обидва боки потягу рівнобіжні лінії то розбігалися тунелями, то з'являлися знову і, нарешті, зійшлися в один безмежний потік, у фарватері якого поїзд доплив до шостої платформи Westbanghof – західного вокзалу, того самого, звідкіля сьогодні вранці солістка київського балету Оксана Себринка подалася в Зальцьбург.
    Джованні завдав на плече кофр із синтезатором, підхопив Тетянину сумку і вийшов з вагона.
    – Як ти далі їдеш? – запитав він у супутниці.
    – Потяг на Київ за двадцять хвилин. Квиток є. Треба лише довідатися, з якої платформи. Так, де в них тут... а, оно – з другої. Ходімо, проведеш.
    – Ва бене. А потім як?
    – Пересадок більше не буде.
    – Я не про те. Ми, як ти думаєш, ще зустрінемося?
    – Не знаю... може... В іншім житті...
    – А-а-а... Я в ці реінкарнаціо не вірю.
    – А у що ти віриш?
    – У те, що я тобі дам номеро свого телефоно, будеш в Італіа – подзвони.
    – Ну, давай... якщо буду...
    Тетяна записала номер телефону, підставила щічку – супутник спритно цмокнув її в губи, – стрибнула у вагон і розчинилася у вічності. Від неї лишився лише присмак помади, хмарина терпких парфумів і щімке почуття самітності.
    Душі музикантовій несподівано захотілося випити. Хоча, чому, власне, несподівано? Випити їй хотілося завжди.
    Джованні вийшов з вокзалу і почапав по широкій, обставленій по обидва боки вітринами, вулиці. Квартали через півтора якийсь, ззовні недорогий, погрібок розчахнув для нього свої обійми.

 

             9. Аура Монте Карло 

                                                               Зальцьбург
                                            1 червня, субота (вечір)

    – Вибачте, наш ресторан зачиняється, – чемно вимовив офіціант, злегка вклонившись Оксані і подавши Генрі рахунок: шніцель "по-віденски", відбивна "а-ля Орлі", грецький салат, два соки... Сума не здалалася журналісту значною.
    – Спокійної ночі, приходьте ще! – попрощався офіціант.
    "У-у, бовдур... Хто ж це чоловікові з такою дівчиною бажає спокійної ночі?"
    – Auf Wiedersehen! – кинув йому Генрі і повіз Оксану додому.
    Було добре помітно, що за день вона цілком обжилася не лише у своїй кімнаті, але й у всій квартирі: у найнесподіваніших місцях оселилися пуанти, пачки, кофтини, якісь папірці, шпильки, журнали, аудіокасеты... У ванні висів мокрий спортивний костюм, під яким блищало невелике "лебедине озеро".
    – Ой! – гостя шаснула у ванну, схопила ганчірку і стала в поставу недосвідченої пралі.
    Генрі ввімкнув Баррі Уайта.
    За вечерею йому вдалося здобути трохи дівочої прихильності, але її "you" як і раніше звучало як "ви".
    – Оксано, вип'єш чого-небудь? Чи вже спати хочеш? – гукнув він у ванну.
    – Я вдень виспалася, – пролунало звідтіля, – а випити? Ну, чого-небудь солоденького...
    Генрі відкрив бар. Для гостей, власне для Шарлотти, у нього був жіночий комплект: шеррі-бренді, шампанське, мартіні, фрізанте, джин-тонік... "Так... Якби в раю було шампанське, вона б обійшлася без цих дурних яблук," – подумав Генрі й знову гукнув у ванну:
    – Мартіні? Шампанського? Шеррі-бренді?
    – Мартіні, – дівчина увійшла в кімнату, залізла з ногами в крісло і накрила ноги пледом.
    Генрі налив їй мартіні, собі віскі і, копіюючи балерину, заліз "з ногами" на канапу по той бік столика.
    Оксана засміялася:
    – Я що, насправді така манірна?
    – На-спрау-ді, – зкопіював її Генрі і подав їй склянку. – Ну, що, "на здо-ро-віє"! – сказав він по-російськи. – Здається, у вас так говорять?
    – Так у нас говорять лише у ваших дебільних голлівудських фільмах. А взагалі-то перший тост у нас: "За знайомство!"
    – Ну, тоді "за знайомство"! За несподіване знайомство!
    – Чому "несподіване"? – Оксана надпила мартіні, – хіба записку мені написали не ви?
    – Але ж я й думки не мав, що ти залетиш до мене в кватирку.
    – Як залетіла, так і вилечу. Як Афродіта від вашого папуги.
    Почувши знайоме слово, Гефа стрепенувся:
    – Гетера! Гетера! – прорепетував він і перелетів на люстру.
    – Мілорде, ти не маєш рації, – відповів йому Генрі і посунувся до телефону. – Вибач, Оксано, мені треба подзвонити.
    Він набрав номер.
    – Чорт... знову... Хелло! Джованні! Мене вже задовбав твій дурний автовідповідач! Передзвониш ти мені коли-небудь, чи ні? Чао!
    – У мене завтра з цим італійцем прямий ефір, – звернувся журналіст до Оксани, – він мав приїхати до Зальцьбурга ще вранці. Ми домовилися, що він у мене заночує і заразом ми обговоримо план передачі. І де він? Як це назвати?
    – А ви хіба не знали: якщо італієць говорить "зранку", це значить – "може бути ввечері", а "завтра" по-італійському – "ніколи". Так що, схоже, накрився ваш ефір.
    – Ну, заспокоїла. Спасибі за підтримку. Ти була в Італії?
    – На гастролях.
    – Ну і як? І взагалі, розкажи трохи про себе.
    – Ой, не зараз, як-небудь... Краще ви про себе. Генрі, хто ви?
    – Я? Тележурналіст...
    – І чим конкретно займаєтесь? Новини? Спорт? Погода?
    – У мене своя передача, називається вона – "Геніальні шизофреніки".
    – Ви її ведете з психіатричної лікарні?
    – Що ти, – посміхнувся Генрі, – усі мої "шизофреніки" цілком здорові. Але вони – люди непрості, творчі, які створюють щось незвичне, тому публіка їх і вважає за "ненормальних".
    – І багато їх у вас?
    – На жаль, мало. А геніальних і поготів.
    – "А насправді буйних мало – і немає ватажків...” Це із Висоцького. Чули про такого?
    – Чув.
    – Звідкіля?
    – Я два роки працював у Москві. На CNN.
    – От це так! І російську мову знаєте?
    – Ну, "знаю" не можна сказати... так, розумію. Цікавий був час... "пєр'єстройка".
    – Не "пєрьє", а "перестройка".
    – Ну, я ж тобі казав, що російську знаю погано.
    – Так про кого ж ваші передачі?
    – Про Пікассо, Далі, Бежара, Фелліні, Хічкока, вашого Тарковського. Але не "живцем", відеоматеріал брав у архіві.
    – А хіба вони шизофреніки?
    – Вони генії, а геній завжди до певної міри шизофреник. А завтра я вперше буду вести прямий ефір з людиною, про яку теж можна сказати: "він – геній".
    – І як його звуть?
    – Джованні. Джованні Дель П'єрро. Ти про нього коли-небудь чула?
    Гостя нахилилася і стала копатися в сумочці:
    – Ой... я, здається, десь забула цигарки... певно, в ресторані...
    – Мої тебе влаштують?
    – Спасибі.
    Вона взяла цигарку і потяглася до запальнички.
    – Так ти коли-небудь чула про Дель П'єрро?
    – Ні-і.
    – Це добре. Про нього ще ніхто нічого не чув – це я його розкопав.
    – А хто він?
    – Музикант, живе в Неаполі...
    – І лабає, як нормальний шиз, на автомобільних гудках, так?
    – Ні. Він грає на птахах.
    – На-кому-на-кому?
    – На птахах. Джованні записує птахів у лісі, вводить їхні голоси в синтезатор і потім цими голосами грає. Це щось шалене! Увімкни завтра о шістій вечора телевізор, перший канал. Сама все побачиш і почуєш!
    – Якщо ваш музикант до того часу з'явиться.
    – Будь ласка... не кажи так, я забобонний.
    – Оргія! Оргія! – наказав папуга.
    – Генрі, вам не спадає на думку, що ваш друг якийсь... заклопотаний?
    – По-моєму, він просто жив у будинку розпусти. Його улюблені слова – "гетера, оргія, драхма...."
    Гостя заштовхала в попільницю недопалок.
    – І як, вашу передачу дивляться?
    – В Австрії – найвищий рейтинг. Маю велику аудиторію, – посміхнувся господар, і освіжив склянки. Останню фразу він вимовив по-російськи.
    – Генрі, а ви людина яка?
    – Мммм? А, дійсно... Гарне питання. Давно в мене ніхто не брав інтерв'ю. Ти знаєш... мабуть, перше, що спало на думку, я – людина вільна, роблю що хочу, ні від кого не залежу, непогано заробляю...
    – Вільний – це як: неодружений?
    – Ні, не те... Ну, скажімо, усім нам щодня треба ж щось робити: приготувати сніданок, піти на роботу, комусь там подзвонити, з кимсь зустрітися, відвідати пару якихось дурних заходів, випрати шкарпетки, зрештою... Отож, невільна людина все це робити не хоче, але робить. Мусить. А вільна – з десяти “треба” лишає одне-два, в іншому – робить, що хоче.
    – Це егоїзм.
    – Це позиція. Зваж, найчастіше те, що нам потрібно, насправді потрібно не нам...
    – Але ж ви ходите на роботу?
    – З величезним задоволенням. Я її обожнюю.
    – І дзвоните тому-тому-тому...
    – Кому хочу. Кому треба – рідко. І не дуже люблю, коли дзвонять мені.
    – Чому?
    – Нам дзвонять лише ті, хто від нас чогось хоче, чи не так?
    – І шкарпетки ви не перете?
    – Для цього існує покоївка.
    – Ну так, ви ж неодружені... скрізь у вас свічечки – певно, для дівчаток заготували?
    – Я був одружений двічі. Спочатку – студентське захоплення... Воно пройшло... у нас обох... і ми розійшлися. Зараз листуємося іноді... А з другою дружиною я прожив дев'ятнадцять років. У нас був будинок у Сан-Франціско. Я любив її. Але якось застав зі своїм другом – повернувся і пішов.
    – І тому ви тут?
    – Певно... Я й сам не знаю, чого мене сюди закинуло.
    – І довго плануєте пробути в Австрії?
    – Важко сказати... я нічого не планую довше, ніж на кілька місяців. У серпні, от, злітаю в Річмонд до доньки, потім... потім, певно, знову повернуся до Зальцьбурга.
    – А скільки вашій дочці?
    – Вісімнадцять.
    – Генрі... я весь час хотіла у вас запитати...
    – Ну так питай.
    – Навіщо ви мені написали записку?
    – Ти знаєш... як тобі пояснити...
    – Напевно так, як є.
    – Отак одразу?
    – Можна поступово.
    – Поступово не вийде.
    – Тоді одразу. Як стоматолог – смик і все.
    – От ти жартуєш, а ми з тобою, між іншим, прожили ціле спільне життя.
    – Ну так... Мені, між іншим, недавно стукнуло двадцять три.
    – Я так приблизно й гадав. Я тебе, знаєш, де вперше побачив?
    – Ну, якщо "ціле життя", тоді в дитячому садку.
    – Знов жартуєш... Ні, вперше я тебе побачив учора, у трамваї, коли ти якусь фрау просила розміняти мідяки.
    – Я хотіла в тої бабки квиточок купити.
    – Отож, побачив я тебе і відразу відчув – ось він, кармічний резонанс.
    – Слухайте, пане О'Брайте, можна якось ясніше? Я, щоб ви знали, на ваших резонансах а-ля Кармен не розуміюся.
    – Добре, спробую. Ну, бачиш, з багатьма людьми, які нас оточують, ми вже зустрічалися в минулих життях. З тими, хто нам байдужний, до кого ми не відчуваємо ніяких емоцій, ми і в минулих життях були випадковими супутниками. Але тих, кого ми любимо, ми любили завжди, тисячі років, десятки тисяч.
    – А кого ненавидимо?
    – Це теж мітка, кармічний знак.
    – Так ви що, мене там, у трамваї, полюбили?
    – Ні... Я просто відчув, що ми з тобою люди не випадкові. Але підійти до тебе тоді не наважився. Вдруге я побачив тебе біля оперного театру – спочатку не побачив, лише відчув: поруч хтось, кого я добре знаю. Дивлюся – ти, розмовляєш з якимось блондином.
    – А, це Лесь.
    – Коли я тебе там побачив, мене як струмом ударило: "Це ж Філоміна!"
    – Яка ще Філоміна?
    – Дівчина, яку я любив у шостому столітті до нашої ери.
    – Коли-коли?
    – У шостому столітті до нашої ери. Справа у тому, що я вмію проникати у свої минулі життя. Раніш я міг їх лише згадувати: вводити себе в глибокий транс і дізнаватися про те, що було зі мною до народження. Але зараз я навчився у свої реінкарнації занурюватись цілком, ніби там існувати. Отож, у п'ятсот другому році до Христа ми з тобою жили в одному давньогрецькому місті. Я тоді був воїном, ти – першою жрицею храму Афродіти.
    – І треба ж таке вигадати...
    – Ну, а втретє я тебе побачив на сцені. І чим довше на тебе дивився, тим більше переконувався: Філоміна – це ти. Мусив же я з тобою якось познайомитися? Тому й написав тобі записку.
    – Послухайте... а ви... впевнені що Зальцьбургському театру потрібна солістка?
    – Із трупи Ціммермана дійсно недавно пішла одна балерина. Вона мала не головні ролі, але й не останні. І Герц оголосив на її місце конкурс. Але... я не знаю... він уже знайшов когось, чи...
    – Що ж, незабаром ми це з'ясуємо. А щодо вашої Філоміни... Генрі, ці реінкарнації ви самі собі вигадали і живете в якихось ілюзіях.
    – Можливо, можливо... Але це – моя релігія, а релігію люди самі собі вигадують. І живу я, Оксано не в ілюзіях. Радше, у вигаданій мною Дійсності.
    – Я теж... вигадана вами дійсність?
    Журналіст засміявся.
    – Доки твоє "you" звучатиме як "ви" – ти для мене дійсно будеш ілюзією.
    – Оргія! Оргія! – каркнув папуга.
    Генрі наповнив склянки, підвівся, підійшов до дівчини і сів на бильце крісла.
    – На брудершафт?
    Гостя спокійно вказала йому пальцем на канапу.
    – На брудершафт ми з вами пити не будемо.
    – Як скажеш. Але я не втрачаю надії. Хоча, навіть якщо я її коли-небудь втрачу, теж не страшно – втрачати мені більше не буде чого.
    – От і чудово. Це як у мене зараз – втрачати немає чого.
    – Що ти маєш на увазі?
    – Що-що... через вашу дурну записку я покинула Київський театр.
    – Ти що, божевільна?
    – Спалила всі мости.
    – Навіщо?
    – Щоб не було спокуси повертатись. Прочитала записку, розбудила директора трупи і сказала йому нарешті все, що про нього думаю.
    – Тебе не влаштлвувало місце солістки?
    Дівчина засміялася:
    – Є таке прислів'я: "Щоб злетіти, треба одірватись од сідала".
    – Де ти це вичтала?
    – Не пам'ятаю. Здається, сама вигадала.
    – А ляпнутись не боїшся?
    – Ні-і. Перший раз я послала к бісу те, на чому сиділа, три роки тому – пішла з корди Дитячого музтеатру. Мені тоді всі вуха продзижчали: "Як ти можеш?! Столичний театр! Божевільна!"
    – І що?
    – І опинилася в Угорщині. А потім в Монте-Карло. Правда, теж у кордебалеті. Потім кинула й Монте Карло. Усі: "Як ти можеш?! Це ж Європа! Божевільна!"
    – І?
    – І отримала місце солістки в Київському театрі Опери і балету. Допомогла аура Монте Карло.
    – А що тобі вже там там не сподобалось?
    – Чесно?
    – Ну так...
    – Зарплата. Дев'ятсот гривень. У ваших євриках це біля ста сімдесяти.
    – Так, за спектакль малувато...
    – За спектакль? За місяць!
    – За місяць? І як на це можна жити?
    – На пуанти вистачає.
    – А хіба тапочки вам не видають?
    – Так-так, тапочки. У тих, що видають можна ноги зламати. І в яких спектаклях: "Цибуліно", "Русалочка", "Петрушка" – якісь дитячі ранки. Я балерина класична, а мене на підтанцьовках "Запорожця за Дунаєм" тримають. Ні, Генрі, назад я, не повернусь. Ти вже якось спробуй вплинути на Ціммермана, ну? Може, в понеділок до нього разом сходимо?
    – Ну... понеділок, важкий день, у нього може бути поганий настрій...
    – А коли в нього буде гарний?
    – Тобі правду сказати?
    – Звісна річ.
    – Ніколи.
    – Що?!
    – До Ціммермана ми не підемо ніколи.
    – Це жарт?
    – Сумна дійсність. Я сьогодні вже з ним розмовляв.
    – І що?
    – Він сказав, що з вулиці нікого брати не буде.
    – Аут... І що ж мені тепер робити?
    – Не знаю, що тобі робити...
    – Пане О'Брайте, навіщо ти мене висмикнув у Зальцьбург? “Філоміна Вега! Філоміна Вега!” – зімітувала вона його голосом папуги.
    – Оксано, я тобі нічого не обіцяв.
    – Містере О'Брайте, у вас є штопор?
    – Штопор? Який штопор?
    – Фірми "Педріні елеганто"?
    – Немає...
    – Так підіть і купіть. Надобраніч.
    Дівчина, ляснувши дверима, зачинилася у своїй кімнаті.
    Генрі ковтнув віскі і набрав номер мобільника Джованні.
    – Ja? – зненацька відповів жіночий голос.
    – Гутен нахт... Буэно нотто... Вибачите... Я хотів би поговорити з Джованні.
    – Так цей тицьнутий макаронець – Джованні? – вона сказала це німецькою.
    – Так! Де він?
    – Спить, як свиня.
    – Де?
    – Та оно... під столом.
    – Я маю на увазі в якому він... тобто ви перебуває місті? Чи хоча б... країні?
    – В Уніо Еуропео, – трубка п'яно захихотіла і відімкнулась.

 


            10. Б'янка
                                                                     
  Відень
                                                                                     2 червня, неділя

    Джованні цієї розмови не чув. Він міцно-міцно спав. І снилася йому не бамбіна... молода... красива... Вона не сідала до нього на ліжко... і не так ніжно... сентименто...
    Ні. Снилася Джованні трава. Як космонавтам: трава біля дому. Отруйно-зелена, огидна... І сморід: бензину.
    "Поццо фортуна-туна-туна...", – зацокотіло в п'яних мізках музиканта.
    Він продер одне око.
    За вікном – сутінки. Чи світанок. Незрозуміло.
    Продер інше – йому в обличчя глянуло свиняче рило.
    "О-ля-ля! Здається, приїхали... Ось вона, Бьянка – біла гарячка..." – подумав Джованні і стулив очі.
    Знову одкрив.
    Свиняче рило продовжувало його обнюхувати, потім лизнуло в ніс.
    "Курвіссімо!" – простогнав Дель П'єрро, затулив голову руками, але одним оком зиркнув на свою галюцинацію.
    Рило відразу перетворилося на собачу морду.
    Музикант підвів голову... і побачив навколо себе штук двадцять собак.
    Сумніву не було – це делірій.
    Він заплющив очі і почав згадувати учорашній вечір: ресторан... Напився з німцями... Потім – бар... бамбіни... поїхали до них додому... З ким поїхали? З німцями? Ні... з якимсь сеньйором... Дуже хотілося спати...
    – Здається, кранти, – долинув звідкілясь затиснутий чоловічий голос.
    – Бонжорно, аміго, у тебе теж “б'янка”? – тихенько запитав музикант, силуючись пригадати, що це за сеньйор.
    – У мене софаки, – відповів той.
    – Собаки – це і є вона, “б'янка” – біла гарячка, – підсумував італієць.
    – Виходить, точно кранти, – вирішив безіменний сеньйор.
    Джованні приготувався до найгіршого. Тим часом "сеньйор" став стрибати по кімнаті – ляп! ляп! ляп! – ляскотіли його босі ноги – "Оу! Оу гот! Оу, майн гот!" – лементував він.
    "Буйний," – вирішив італієць і накрив голову якоюсь ганчіркою.
    І тут пролунав ідіотський сміх напарника по нещастю: "А-ха-ха-ха-ха-ха-ха! О-хо-а-у-ха-ха-ха! Гей ти, встафай! – тип почаів торсати Джованні, – О-о-о-у-хо-а-у-ха-ха-ха!"
    Музикант стиснувся.
    – Гей ти, встафай! Не розумієф? Встафай! Ерекціо, бітте, я тобі кафжу! А-ха-ха-ха-ха-ха-ха!
    "Баста! – подумав Джованні. – Він – педро".
    – Гей, знаєш, де ми?
    – У... Відні? – не зовсім упевнено відповів з-під ганчірки Дель П'єрро.
    – Який ф дупі Фідні! Глянь!
    – Ееее... куди? В дупу?
    – В ступу! Ми з тобою в софачій перукарні!
    – Та ну? – Джованні здер з голови ганчірку й озирнувся. У кімнаті, як і раніше було повнісінько собак, але тепер вони виглядали більш-менш реалістично.
    – Педро, а як мі потрапили в цей салоне ді собакко?
    – Сам ти Педро! Так як... діфчатка нас прифезли, а-ха-ха-ха-ха-ха-ха! с якими ми фчора о-хо-а-у-ха! познайомились! Це, вияфляєтся, їхній біфнес.
    – Ні-і-і... – крутив головою італієць, – учора тут собакко не було...
    – Так хазяї ж у перукарню прифозять софак франці! А після роботи забирають!
    – Так?
    – Еге!
    – Виходить, у нас не “бьянка”? Шкода...
    – Чому?
    – Тому що був би привід вжити пікколо медикаментоззо.
    – Кляйн шнапс?
    – Браво!
    – Унд гросс бієр?
    – Бравіссімо!
    – Пацієнте з діагнозом "софака"! Чи не відвідати нам найблифчу амбулаторію?
    – Грандіссімо!
    – Слуфай, отут, здається, перфий поверх, нумо крізь фікно?
    – Дженіалє. А як же бамбіни?
    – А... ну їх ... Вони працюють – софак стрижуть. Лізь у фікно, доки й нас не постригли.
    Запищав мобільний телефон Дель П'єрро.
    – Тільки чуєш, відімкни ти ф дупу сфого Чайкопфського, і без нього голофа на шматки... шайзе...
    – Ва бене, докторе!
    Італієць вимкнув телефона, закинув за спину синтезатора і посунув за "сеньйором" крізь вікно.

 


           11. Ефір
                                                               
     Зальцьбург
                                                                                    2 червня, неділя

    У неділю, в день прямого ефіру Генрі О'Брайт прибув на роботу як ніколи рано. Ще раз набрав номер телефону – результат той же.
    Телефон Дель П'єрро мовчав і о десятій, і об одинадцятій, і о дванадцятій.
    Лишалося обпікатися гіркою кавою, курити і непереконливо відбиватися від хвиль навальної паніки.
    Музикант не подзвонив ні о першій, ні о другій, ні о третій. Однак кожні дві-три хвилини дзвонили телеглядачі: "Коли початок передачі?", "Пташки будуть співати разом з Лучіано Паваротті?", "А правда, що..."
    Ситуація ускладнювалася тим, що в команді "Геніальних шизофреніків" не було жодного запасного варіанту – це був їхній перший, гучно анонсований і рясно политий дощем реклами прямий ефір.
    До четвертої телефон просто сказився – мешканці Зальцьбурга цікавилися, чи правдиві чутки, що трансляція буде вестися звідтіля, де сьогодні поставили величезне електронне табло   – з центральної площі міста  – Моцартплацу.
    Що їм могла відповісти ассистентка режисера? Лише: "Звідкіля буде йти трансляція – невідомо".
    Як не дивно, ця невиразна відповідь аж ніяк не охолодила глядацького запалу. Радше навпаки – викликала ще більший ажіотаж. Хто ж повірить, що за пару годин до ефіру на студії не знають, звідкіля буде трансляція? Виходить, дійсно готують щось особливе...
    І люди посунули на Моцартплац.
    Публіка жадала видовищ.
    А студія жадала чуда. Ні, не того, про яке ще вчора мріяв ведучий-"шизофренік" Генрі О'Брайт, головний режисер Ельвіра Фрідман, редактор Петер Рейнхард, директор зальцьбургського відділення першого каналу Австрійського телебачення Хайнц Вальднер, його заступник з реклами Карл Шухер, оператори, асистенти, освітлювачі... Уже ніхто не тішився ілюзією, що сьогоднішній ефір поб'є попередні рейтинги. Чудо полягало в тому, що він взагалі відбудеться. Але усе йшло до того, що от-от вони мають потужно зганьбитися на очах усієї Австрії. Проте в студії ще витала надія.
    З кожною хвилиною ця надія танула... танула... і до п'ятої в повітрі не лишилося нічого, окрім цигаркового диму та пахощів ганьби.
    Однак! О 17.05 пролунав довгоочікуваний дзвінок!
    – Бонжорно, Енріко! Аміго міо! Я люблю тебе!
    – Джованні? Ти що, з глузду з'їхав?
    – Нізвідки я не їздив, я там просто ніколи не був. Хіба в тебе передача не про шизофреніко дженіале?
    – Ти в Зальцьбурзі?
    – Но, аморе міо, но.
    – Де?
    – У рісторанто, п'ю твоє здоров'я. Чін-чін!!!
    У трубці пролунали короткі гудки.
    – О-о, майн гот!
    Генрі схопився за голову... закурив... і натиснув кнопку селектора:
    – Пане директоре? О'Брайт. Тільки що дзвонив Дель П'єрро.
    – Ну?!
    – Його в Зальцьбурзі немає. Передачу доведеться зняти з ефіру.
    – Містере О'Брайте, ви що, здуріли разом зі своїми шизофреніками? Що значить: зняти? Зараз біля телевізорів вся Австрія! Ви це розумієте? І усі чекають саме на цю передачу! А рекламу на триста тисяч накажете віддати іншому каналу? Робіть що хочете, але з вісемнадцятої нуль-нуль до вісімнадцятої сорок ефір мусить бути заповнений. Все.
    Генрі натиснув іншу кнопку:
    – Вальтере, скільки в нас матеріалу з цим італійцем?
    – Ти ж знаєш: рекламний ролік на тридцять секунд і кліп "Баркарола".
    – Я маю на увазі чорновий хронометраж.
    – Ну... хвилин на.... Так яка різниця! Нічого ж не змонтовано! І він же там постійно матюкається!
    – Так не по-німецьки ж!
    – "Поццо дебіліссімо" і "курвозо гранде" зрозуміло будь-якою мовою.
    – Вальтере, глянь, чи можна звідтіля що-небудь витягти.
    Генрі відімкнувся і натиснув кнопку головного режисера:
    – Ельвіро, погані новини.
    – Шайзе...
    – Що в нас є з музики цього свистаного Дель П'єрро?
    – Чотири композиції.
    – На скільки хвилин?
    – Кожна хвилини по три – три з половиною, разом дванадцять, з натяжкою п'ятнадцять. А що?
    – Що "що"? Будемо вести ефір без нього.
    – Нереально.
    – Знаю. Але шеф і чути не хоче, щоби відмінити передачу.
    – Схоже, наc усіх таки чекає великий-великий капут.
    – Не жени хвилю.
    Генрі знову натиснув кнопку монтажної:
    – Вальтере, ну що?
    – Ні, Генрі, не хиляє. Штовхати в ефір фуфло – це не...
    – І що ти пропонуєш?
    – Як що, відмінити передачу!
    – Ні, швидше відмінять нас.
    – Ну, тоді, майн фройнд, ти ж любиш казати: "З будь-якої ситуації є вихід, або навіть два"?
    – Ну?
    – У твоєму кабінеті скільки вікон? Два? От тобі й два виходи.
    – Вальтере, мені не до жартів!
    – А ти й не жартуй, просто – скік! А ми о 18.00 – твій портретик у рамочці...
    – Ідіот!
    Генрі тицьнув кнопку режисера:
    – Ельвіро, ні біса не вийде – у Вальтера матеріал не ефірний.
    – І що ти від мене хочеш?
    – Спробуй переконати шефа, щоби він наш час дозволив заповнити чимось іншим.
    – Чим?
    – Не знаю.
    – А з рекламою що робити? Генрі, це у твоєму стилі – заварити лажу, а сьорбати мені. Чи не я тобі казала – не став на цього недоумка!?
    – Ти, ти. Подзвони до директора.
    – Шайзе...
    Затюлюлюкав телефон:
    – Енріко! Аміго міо! Нас щось роз'єднало.
    – Джованні, не пішов би ти ...
    – Не можу.
    – Чому?
    – Бо я – в рісторанті.
    – Ну, і що далі?
  – Я у вагоні-рісторанті поїзда-інтерсіті, депортаціоне до тебе з Відня – через півгодини буду в Зальцьбурзі. Зустрічай!
    Куці гудки.
    – Мамма мія...
    Генрі глянув на годинника – 17.23. Натиснув кнопку зв'язку з директором:
    – Гере Вальднере? Герой з'явився...
    – Відмінно!
    – Але...
    – Що "але"?
    – Судячи з голосу – він п'яний, як свиня. Що робити?
    – Шайзе... Гере О'Брайте, мені здається, вам подобається запліднювати усіх своїми проблемами. Чому ви вважаєте, що їх мусить вирішувать хтось інший? Мене не цікавить, що ви будете робити. О 18.00 передача має бути в ефірі. Усе.
    Генрі відімкнув селектор і набрав номер телефону довідкової вокзалу:
    – Будьте люб'язні, о котрій прибуває інтерсіті з Відня?
    – Хвилиночку... вам найближчий?
    – Так.
    – О 18.05.
    – Дякую... Алло! Алло! А раніше?
    – Попередній був у 17.00.
    – Данке...
    Чорти би забрали цього макаронника...
    "І все-таки з будь-якої ситуації є вихід або навіть два", – подумав Генрі, глянув на вікна й осквернив Вальтера добірним сленгом.
    Врятувати справу могла лише октава. Його октава. Це означало, що треба стиснути себе в кулак... міцніше... ще міцніше... і жбурнути на октаву вище.
    Генрі підвівся. "Так... зараз я..." – (дослухався) – "...схоже... у квінті".
    Далі почалося якесь безглуздя. Співробітники студії покидали свої робочі місця і примчали в кабінет ведучого: Генрі О'Брайт стояв на столі, здійняв догори, неначе Мойсей до Синаю, руки і голосно-голосно співав. Гаму. Його голос спускався униз сходинками:
– Соль!
    – Фа!
        – Мі!
            – Ре!
                – До! До-о-о! До-о-о-о-о!
    Генрі кинув незрячий погляд на колег і продовжив спів. Ще голосніше, ще безглуздіше. Але тепер його голос пішов нагору:
    – До! – Ре-е! – Мі-і! – Фа-а! – Со-оль!! – Ля-я-я!!! – Сі-і-і-і!!!! – До!!!!!
    Він доспівав октаву і пішов вище:
    – Ре-е-е!!!!! – Мі-і-і!!!!! – Фа-а-а-а-а!!!!! – Со-о-о-о-о-о-ль!!!!!
    Ноти змінилися на якісь мантри:
    – Ла-а-а-ммм! – Ва-а-а-ммм!! – Р-а-а-а-ммм!! – Й-а-а-а-ммм!!! – Ххх-о-а-а-ммм!!! – Ау-у-у-ммм!!!! – О-о-о-о-м-м-м-м!!!!!
    У найвищу "О-о-о-о-м-м-м-м!!!!!" він уклав усю міць свого відчаю, весь заряд свого божевілля і, доспівавши до кінця мантру, неначе переродився – з нього заструмував потік дикої, нестримної енергії.
    – Так! Вальтере! Камери готові? – гукнув він, зіскочивши зі столу. – Перша знімальна група – за мною! Ельвіро! Ми на вокзал. Передачу почнеш ти – розкажеш про Дель П'єрро. Потім поставиш його музику і даси картинку лісу. О 18.05 – ефір на мене.
    – А якщо в цей час ви застрягнете в трефіку?
    – Тоді даси рекламу. Після неї – мене крупним планом, навіть якщо в цей час я буду стирчати у дідька в дупі. Питання є?
    – О'кей. Тримайтеся подалі від Моцартплацу! Там юрба!
    – Гут. Вальтере – швидше!
    Знімальна команда: Генрі, оператор і два асистенти застрибнули в автобус.
    Коли він підлетів до залізничного вокзалу, годинник показував 17.59.
    Ведучий встромив у вухо навушника і взяв у руки мікрофон:
    – Раз, раз, раз... раз, два, три... Ельвіро, ти мене чуєш?
    – Так, – пролунав у вусі голос режисера, – через тридцять секунд заставка.
    – О'кей.
    – Ви де?
    – На вокзалі.
    Телевізійники вискочили з автобуса і помчали на платформу.
    Зза повороту виринули очі потягу, навушник знову ожив голосом головного режисера:
    – Генрі! Я розповіла про Дель П'єрро. В ефірі його "Лісова соната".
    – О'кей. Скільки ще?
    – Дві хвилини. Що після? Реклама?
    – Поки не ясно... вийди на зв'язок через хвилину.
    – О'кей. Генрі...
    – Що??
    – Генрі... у мене якесь негарне передчуття...
    – Ельвіро, у некрологах пишуть: "Самогубець був дуже великим оптимістом..." Смієшся? Тоді все в порядку.
    Інтерсіті з Відня прибував без запізнення.
    – Генрі, ще хвилина, – знову почув він голос режисера.
    – Що в рекламі?
    – Пиво "Кайзер".
    – Тримай ролик напоготові...
    Скинувши швидкість, потяг підплив до платформи 2-А й зупинився. На одному з вагонів були добре помітні символи: чарка, ложка, виделка.
    – Генрі, лишилось тридцять секунд. Пускати рекламу?
    – Стривай, стривай...
    – П'ятнадцять секунд.
    З вагонів почали виходити пасажири. Джованні Дель П'єрро серед них не було.
    – Генрі! П'ять секунд!
    – Мене в кадр!
    – Увага! – почув він у навушнику, – чотири... три...
    Оператор крупно взяв ведучого.
    – два... один... Ти в ефірі!
    – Добрий вечір, шановні телеглядачі! Вас вітають "Геніальні шизофреніки!" Ну, мене ви можете не розглядати, я лише лікар – ведучий передачі Генрі О'Брайт. А той ненормальний, заради якого ви зараз полишили свої справи і посідали біля телевізорів, можливо, перебуває отут – (об’єктив наїхав на вагон-ресторан). Він готується до зустрічі з вами – допиває останній кухоль пива "Кайзер". До речі, чудове, маю зауважити, пивце. У вашому холодильнику, часом, не заникано пляшечку-другу? Та що ви?! Невже? У такому випадку – рекламна пауза!
    Генрі вийняв хустку і утер обличчя. Джованні ніде не було.
    – Реклами ще на 20 секунд, – пролунав у навушнику голос режисера.
    – Ефір на мене!
    – Удачі! П'ять... чотири... три... два... ефір!
    – Ну як вам "Кайзер"?
    З вагону мало не випав італієць.
    – А ось і герой нашої передачі! – вигукнув ведучий, – музикант із Неаполя Джованні Дель П'єрро! Привіт, Джо!
    Камера взяла в рамку музиканта: в одній руці він тримав кофр із синтезатором, в іншій – недопиту пляшку пива. Його обличчя сяяло щастям. "Здається, в кондиції," – зазначив про себе Генрі.
    – Чим же наш герой знаменитий? – продовжив ведучий, доки музикант, жестикулюючи і посилаючи повітряні поцілунки підходив до них. – Хіба ж тим, що він любить пиво "Кайзер"? Зовсім ні. Тим, що він грає на синтезаторі? Теж ні. Можливо він геніальний композитор? І знову – ні! Композитор він, звичайно, чудовий, але в нашій передачі Джованні тому, що він – геніальний шизофренік! Отже, якщо він що-небудь устругне – не дивуйтесь.
    Дель П'єрро підійшов до знімальної групи.
    Генрі потиснув йому руку і продовжив:
    – Ви, шановні телеглядачі, тільки-но чули "Лісову сонату" у виконанні пташок Дель П'єрро. Дотепер лише він зміг переконати їх бути солістками! Джо, як тобі це вдалося?
    – Чому в мене співають пташки? Хо! Тому що в них немає проблеми фінансіале: їм не треба за пісні платити! – засміявся музикант.
    – Я тобі теж заспіваю. Безкоштовно.
    – Ти, Енріко? Ні-і-і... Ти краще помовч.
    – Якщо я буду мовчати, передачу доведеться вести тобі.
    – Мені? Но проблемо! – музикант вхопив мікрофона. – Бонжорно публіко аморе! Салютаре в Зальцьбурзі! Ви дивитеся передачу "Придурко Дженіале!" Отже: ви думаєте, бути придурко – погано? Гранде ілюзіоне. Скрізь є багато придурко – там, де ви живете, де ви працюєте, де ви ходите в магазин... Є багато придурко в Парляменто, в мерії, в арбітраре, серед профессорі... Але придурко можуть добре зображати персону нормале. І що? Хіба така персона вам інтересанте? Ха! Псіхолоджіко елементаре є деженерато баналє, невротіко страдалє, дефініція моралє, яке рано чи пізно перетворитися в маразмо фіналє. А що якщо пікколо релаксанто? Якщо трішечки дозволити собі побути придурко? Пробаре! І ви побачите, що ваше життя стане курьозо інтриганте! Сі, Енріко? Щоб вас вважали за придурко, не треба навіть нічого робити. Просто... просто наповніть ваші обличчя щастям! І всі вам скажуть – ідіото!
    "Генрі! Одніми в нього мікрофон!" – засичало в навушнику.
    – Джо, давай ближче до пташок! – нахилився до нього ведучий.
    – О'кей. Енріко, ти коли-небудь був у лісі?
    – Звичайно.
    – І що ти там спостерігав? О, ні, помовч! Я скажу: ти там спостерігав дерева. І нюхав так: вау! А я – я там спостерігаю птахів. Вони знаєш, як стрибають? Уно ілюстраторе...
    Джованні потішно застрибав. Юрба роззяв, що оточила знімальну групу, зареготала.
    – А ти знаєш, який у птахів вокале, коли сходить сонце? – продовжив музикант. Він витяг плеєра, натиснув пипку, сунув до нього мікрофона – і в ефірі залунав пташиний щебет:
   – Фью-ую-ю-ую-ю! Тр-р-ль-ль-ль-ль! Чи-е-чі-і! Фіть-фить-фіть! Чи-і-і-і-фить! Чі-чі-чі-сссьььююю! Фййййй!
   – Це, сеньйори і сеньоріти, був дрізд. А зараз для вас вокале шпак.
    Джованні настовбурчився, надав своєму обличчю пернатого виразу – і його італійський ніс перетворився на дзьоб шпака. Музикант знову сунув до плеєра мікрофон, і:
   – Чі-чі-ві-ті-ві-ті-ті-чі-чіііііі! Сві-сві-сві-сві-і-і-і-і-і! Іті-я-я-я-ц-ц! Віііііііі! Ча-ча-ча-а-а-а! Вьї-у-яай-яай-яай! – співав шпак, а Дель П'єрро корчив перед камерою пташині “фізії”:
    – І-бі-бі-фії-фії! Фьюююууу! Ча-і-бі-ді-біі-ді-бі-чьа-і-чьа! Цвінь! Цвірінь! Цвірінь! Цвінь! У-ю-фі-і-і-і!
   Дель П'єрро крутнув очима... заляскав об стегна "крилами"... і "дзьобнув" банан в руках у дівчини.
    Публіка засміялася і зааплодувала.
    "Здається, він починає купувати аудиторію", – зазначив Генрі.
    А Джованні усе більше впадав у азарт:
    – Граціа, міо донне е сеньйоре, граціа! А чи знаєте ви, що таке закоханий соловей!? О! Це феноменале! Його аріа – уно діаманте! гліссандо! ля каскаде поетіка! Закоханий соловей – це віртуозо вокале! Зараз...
    Він знову натиснув клавішу плеєра і відтіля полинули трелі:
   – Вьіте-е-ее... Іть-трлььь-льььь-лььь... Іть-чін-чін-чін-тьо-тьо-тьо-тьо-і-і! І-і-тьо-тьо-тьо-тьо-тьо-ль-ль-ль-ль-ль-ль... Чів-чів... фіть-фіть-фіть-фіть...
   Джованні передав Генрі мікрофон і магнітофончик, підійшов до дівчини, у якої він "дзьобнув" банана, став перед нею на коліна і жестами став освідчуватися їй у коханні:
   – Трррллььь-ль-ль-ль-ль-ль-ль-я-я-я-я-я... чів-чів-фіть-фіть-фіть! Тьо-тьо-тьо-тьо-тьо-тьо-тьо... Чіа... Ц-трр-лю-лю-лю-лю-лююююю... – лунало в ефірі.
    Публіка захоплено зааплодувала.
    Музикант повернувся до камери.
    – Маестро, зараз у твоєму магнітофоні пташки співали так, як їм заманеться, – звернувся до нього Генрі, – а як ти їх умовляєш співати Моцарта? Альбіноні? Баха?
    – Ти що, Енріко?! Умовляти пташок співати?
    – Співати по нотах...
    – О, так, по нотах співати вони не вміють. Але я їм допомагаю... це мій інноваціоне.
    – Що ж, послухаємо наступне "інноваціоне" маестро Дель П'єрро! – вигукнув Генрі, здогадуючись, що Ельвіра тільки й чекає, щоби пустити в ефір музику.
    "Даю "Баркароллу"", – пролунало в навушнику.
    – Шановні телеглядачі, зараз в обробці Джованні Дель П'єрро прозвучить пісня червня: "Баркарола" Петра Чайковського з циклу "Пори року". А потім ми продовжимо бесіду з нашим гостем.
    "Кліп на три хвилини десять секунд," – задзижчало в навушнику.
    – Ельвіро, після Чайковського, думаю, можна дати рекламу, о'кей? – звернувся Генрі до режисера.
    – Ні, зарано... – відповів навушник.
    – Саме раз. Як початок?
    – Жахливо! Усе якось зжовано, зім'ято... Але роззяви вас витягають. Так і продовжуйте.
    – Що далі, Джо? – звернувся до музиканта ведучий.
    – Як що? Буду музікалє! – відповів той, разчехляючи синтезатор. – Де у вас дірка на 220?
    – Хлопці! В автобус! Швидко! – скомандував Генрі.
    – Залишайтеся на місці! – наказав навушник.
    – Ельвіро, знаєш таке прислів'я: "Щоб злетіти, треба одірватись од сідала"?
    – Генрі! Музична вставка закінчується!
    – А реклама?
    – Рано!!!
    – Доннер веттер! О'кей, даси відрахунок.
    – Генрі! Тільки не на Моцартплац!
    – На Моцартплац! – гукнув водію Генрі.
    – Генрі! Ти з глузду з'їхав!!! – верескнув навушник.
    – Нам можна.
    – Ідіот! П'ять... чотири... три... два.... один... Ефір!
    Автобус рушив. Камера наїхала на ведучого:
    – Маестро, – звернувся він до гостя, – тільки що у виконанні твоїх пташок пролунала безсмертна композиція Чайковського. Хто в ній співав соло?
    – Кенар Сіракуз.
    – Сіракуз?
    – Так, в нього таке ймення.
    – Так ти, виявляється, пташок знаєш поіменно?
    – Іменно.
    – А хіба у пташок є імена?
    – А... розколовся. Добре... Бачиш, Енріко, у лісі записувати птиццьо недобре – у них не той класс. Тому я пишу в основному переможців усіляких там конкурсів пернатих вокале. Отож, той тенор-кенар, що в мене співає соло в Чайковскі, виграв Гран Прі на фестивальо в Сіракузах, тому я його і кличу – "Сіракуз".
    – Але телеглядачі дотепер не знають, як ти його умовив співати "Баркаролу".
    – І ва бене, що не знають. Хочеш, щоб я отут презентаторе усі свої секретто?
    – Ну що ж, не хочеш "презентаторе секретто" тоді "презентаторе" музику. Твій синтезатор готовий?
    – Сі, аміго, сі. Але спочатку заверніть свій діліжансо оно туди.
    – Навіщо? – (Генрі махнув водію завернути, куди показав італієць. Автобус проїхав кілька метрів і зупинився).
    – Отут річка! Дивися, яка чистіссімо! Як аква мінерале!
    – Як альпійський кришталь, – підхопив ведучий.
    – Як її назва?
    – Зальцах.
    – Ну і назва... У ній купаються?
    – Ні.
    – Чому?
    – Вода холодна.
– А-а-а... – махнув рукою Джованні і вискочив з автобуса....
    "Камеру на нього", – жестом показав Генрі.
    Музикант переліз через поруччя, підбіг до річки, скинув із себе одяг і хлюпнувся у воду. Потім виринув, підвів до автобуса голову і вигукнув:
    – Віват, міо донне е сеньйоре! Ви дивитеся передачу "Психозо Музикалє"! Грація за аттенцьоне!
    Джованні заверещав і знову пірнув.
    – Ну що ж, панове, допоки наш гість набирається сили перед тим, як виконати нам щось грандіозне, давайте трохи відпочинемо від нього – рекламна пауза!
    Генрі перевів подих.
    – Ельвіро, скільки пройшло часу?
    – Вісімнадцять хвилин.
    – Значить ще лишилося...
    – Двадцять дві.
    – О'кей, дотягнемо. Табло на Моцартплац у роботі?
    – Так.
    – Дай туди анонс, що ми через дві-три хвилин будемо на майдані.
    – Генрі, там натовп!
    – Ну і що?
    – Ти що, не вічуваєш яку ви женете лажу? Вас там засвистять!
    – Ельвіро! Давай анонс, а не свої поради!
    – О'кей, о'кей... Якщо тобі так хочеться бути закиданим помідорами...
    – Вальтере, візьмеш крупно мене. Коли дам знак – музиканта, – кинув Генрі оператору і знову звернувся до режисера:
    – Ельвіро, що в нас залишилося з музики?
    – "Рапсодія в стилі Джо".
    – Запускай.
    – А картинка?
    – Включай нас. Музику – супроводом.
    – О'кей.
    – Даси відрахунок. Скільки ще?
    – Уже.
    Генрі взяв у руки мікрофон...
    – Чотири... три... два... один... ефір!
    На екранчику автобусного монітора з'явилося його обличчя.
    – Друзі, поринемо трохи у мрії!
    У динаміках пташки заспівали джаз.
    – Як ви гадаєте, – продовжив ведучий, – чи довго йти від будинку по вулиці Гетрадегассе дев'ять, до цього місця, де ми зараз перебуваємо? Може бути, хто-небудь запитає, до чого тут взагалі Гетрадегассе дев'ять? Пояснюю для інопланетян: у Лондоні на Бейкер стріт жив знаменитий Шерлок Холмс. У Лейпцігу на площі святого Хоми жив великий Йоганн Себастьян Бах. У Парижі на Єлисейських полях не знаю хто, але хтось напевно жив. А в Зальцьбурзі, на Гетрадегассе дев'ять, о-о-о-но там! – Генрі вказав рукою (камера наїхала туди ж) жив – звісна річ хто – Вольфганг Амадей Моцарт! Отож, від його будинку сюди пішки нууу... хвилин вісім-десять, не більше. А отам, зовсім поруч – ведучий показав в інший бік (камера повернулася) – на Шварцштрассе двадцять два – Академічний театр. То хіба ж міг наш геніальний композитор, на шляху до театру, утриматися від того, щоби тут не скупнутися?
    – Генрі, маємо телефонний дзвоник, – пролунало в навушнику.
    – У цьому місці набережної Елізабет, – продовжив ведучий, – поміж Макарштег і Хуммельштрассе – (Дель П'єрро нарешті виліз із річки – Генрі дав знак оператору перевести камеру на нього) – кажуть, було улюблене місце Моцарта! Він міг стояти тут годинами й милуватися містом, яке видно звідси, як на долоні! Подивіться! (Камера спритно втекла од голого Дель П'єрро і показала панораму Зальцьбурга). Хіба це не чудо? Таке ж чудо, як і музика Моцарта! Можливо, саме тут до композитора прийшов задум "Чарівної флейти", "Зальцьбургскої симфонії", "Дон Жуана"? Ми нашому гостю не розкрили цього маленької Моцартової таємниці. Але він, наш "Дон Джованні"... (камера "наїхала" на те, як вдягається музикант) – ...інтуїтивно, як то кажуть, "третім оком" вибрав це місце недаремно – і Амадей Моцарт і Дель П'єрро дали нам знак: приїздіть, пані та панове, у наше місто! Приходите на набережну Елізабет! і купайтеся! чи просто насолоджуйтеся чудом на ім'я Зальцьбург! І вас відвідає муза!
    Італієць перестрибнув через поруччя і зайшов до автобуса.
    "Поїхали!" – махнув Генрі.
    –"Дзвоник чекає", – нагадав навушник.
    – Як водичка? – звернувся Генрі до музиканта.
    – Беліссімо!
    – Джованні, з тобою хоче поговорити глядач, ти не проти?
    – Який ще в біса... глядач?
    – У нас дзвінок.
    – А ми що, у прямому в ефірі?
    – А то ж в якому?
    – Треба ж... Ну-у, давай свого глядача.
    Асистент збільшив гучність динаміка:
    – Ви в ефірі, говорить!
    – Алло!
    – Ми вас чуємо, говорить!
    – Добрий день!
    – Добрий день!
    – Мене звуть Зіґфрід, я програміст. Думаю, якщо те, що ми чули, дійсно птахи, то їхні голоси оброблені на комп'ютері. Чи це так?
    – Зіґфріде, те, що ви чули – оріджінале птахи, а їхні голоси оброблені на пральній машині "Пентіум IУ" з центрифугою на сорок гігабайт.
    – О, я полощу свої шкарпетки точно в такій же. Спасибі.
    – Ще дзвінок? – запитав ведучий, – прошу.
    – Алло! У мене таке запитання: невже гість вашої передачі перший здогадався так обробляти голоси птахів? Це ж будь-який дурень зможе...
    – Щоб грати пташиними голосами, треба бути не дурнем, а талановитим музикантом, чи не так, Джованні? – відповів ведучий.
    – І до того ж шизофреніко дженіале, – додав Дель П'єрро, приходячи до тями од прямого ефіру.
    – А де можна купити компактдиски шановного музиканта?
    – Доки що ніде, я їх ще не продуціоне. Ви – перші, хто чує цю музику.
    Автобус заїхав на майдан, який був заповнений вщерть – люди на них чекали і зустріли знімальну групу вітаннями.
    – Шановні телеглядачи, ми з вами на Моцартплаці, – повернувся до камери ведучий, – і маестро саме тут продемонструє своє мистецтво "живцем". Джованні, чи є у твоєму репертуарі, прошу пробачення, у репертуарі твоїх пташок який-небудь твір Моцарта?
    – Сі, Енріко.
    Юрба розсунулася і пустила автобус до пам'ятника Моцарту.
    – Саме Моцарта, – вигукнув Генрі, – ми попросимо тебе виконати тут! біля пам'ятника цьому великому композитору!
    Генрі вискочив з автобуса. За ним – оператор Вальтер і Дель П'єрро із синтезатором.
    Люди, вітаючи їх, зааплодували.
    – Пані і панове! – звернувся до публіки Генрі (його було чудово видно і чутно на електронному табло). – Вас вітає канал ОRF-1! Ми в прямому ефірі! І станемо свідками першого в історії Зальцьбургу! першого в історії музики! першого в історії світової культури виконання твору Моцарта – ким? Птахами! А керувати цим хором буде наш гість – музикант із Неаполю Джованні Дель П'єрро! Ваші оплески, добродії!
    Площа вибухнула овацією.
    Авжеж, завести юрбу Генрі вмів.
    За цей час ассистенти підтягли кабель.
    – Маестро, ви готові?
    – Сі!
    – Тоді – прошу!
    Джованні ввімкнув інструмент, повернувся до пам'ятника Моцарту і підніс до нього руки:
    – О, гранде Вольфганг! О, прімо Амадеус! Бонжьорно!
    Потім його пальці торкнулися клавіш – і з аудіоколонок на даху автобуса полинула музика: люди її, звичайно, упізнали – це був гімн їхннього міста – дивертисмент Зальцьбургскої симфонії Моцарта ре мажор.
   – Трррііііільльльльльль – тілі – тілі... Чіві-чіві - чіві-чіві - чіві-чіві - чіві-чіві – Трлье - трлье...
    – задзвеніло над площею соло солов'я в супроводі оркестру-синтезатора Джованні:
   – Чіві-чіві - чіві-чіві - чіві-чіві - чіві-чіві – Вьйо-е-е-і. Е-о-о-о... – Чіві-чіві - чіві-чіві - чіві-чіві - чіві-чіві – Вьйо-е-е-і. Е-о-о-о... – Чіві - вьйо – чі-ві - вьйо – чі-ві-чі-ві - вьйо...
   До солов'я долучилися голоси інших птахів:
    – Сюіііііііііііі – сюі-юі - є – Сюї - свюї - сюї – є-є-є!
    – Фьііііііііііііі – фьі-фьі - е – Фьі - фьі - фьі - йо - йо - йо!

   Пташки то “розліталися” в різні боки...
   – Іль-ль-ль-ль-ль-ль! Ллю-ллю – лья-лья – ллю-ллю – лья-лья!
   ...то здоганяли одна одну...
   – Тріль-ль-ль-ль-ль-ль! Фью-фью – фья-фья – фью-фью – фья-фья!
   ...то їхні голоси єдналися в акорди:
   – Іть-чін-чін-чін-тьо-тьо-тьо-тьо-і-і!
    – Іть-трлььь-льььь-лььь... І-і-тьо-тьо-тьо-тьо-тьо-і-і!
    – Фіть-фіть-фіть-єєєєєєє. – Чі-ві-чі-ві-чі-ві-чі-ві – єєєєєєєє!!

   Пернатий хор співав і співав біля ніг великого композитора, а звуки органу огортали голоси птахів магічним оксамитом.
    Не припиняючи зйомку, оператор виліз на дах автобуса – його камера оглянула майдан – і музика злетіла:
   – Ві-і-і-і-і-і-у-у-у! Ц-ц-ц-ю-ю-ю! Ц-ц-ц–ю-ю-ю! Сь-і-і-і—іі—і-і-і-і-! Чвіть-чвіть-чви-і-і-і-і-і-іть!
   Вона здійнялася вище...
   – Цві-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і... Трллллллль-є-пьє-пьє-пьє-пьє! Тю-ї-тюї-тюї-тюїіііііііііііі...
   ...облетіла вежі ратуші святого Вергілія...
   – Пі-тррррллл-чів! Фью-ю-ю-ю-ю-ю-ю-ю-ю-ю-ю-ю-ю-тюрль-ль-ль-ль-ль-ль-льльльльльль- чів-чів-чів...
   Звуки музики полинули до обрію, до альпійських вершин – і вітерець із засніжених гір огорнув голоси птахів кришталевим дзвоном:
   – І-ті-ті-ті-ті ті ті ті Фьї-фьі-прлі-ті-ті-ті-ті-ті-ті-ті-і-і-і-і-і-і-і-і-і!
   Камера глянула ще вище – і музика Моцарта піднялася до хмар – трохи там покружляла – і поринула в небесну глибінь.
    Разом із птахами звуки Зальцьбургскої симфонії розлетілися над світом. На табло-моніторі одна по іншій змінювалися картинки – ось птахи летять над пустелею, німою, безмежною:
   – Пі-ю-у-пі-чі-ка-чі-ка-і-і-і! Чіка-і! Чіка-і! Чіка-і-і-і! У-чаі-ча-ююю! Ті-ті-ті-ті-ю-ю-ю-ю-ю!
   Покружлявши над барханами і торкнувшись крильми пірамід (те, що виробляла в ефірі Ельвіра, було просто геніально!) птахи завернули на схід – до Сонця! до Сонця! – і тисячі! мільйони людей спостерігали їхній політ над пагодами Делі – над майданами Пекіну – над магістралями Токіо... Там навіть вуличний рух зупинився: усі були заворожені божественною музикою:
   – Трль-і-трль-і! Тріль-фью-фью-фью-фью - цви-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і... Єть-єть-єть! Трллллллл-є-пьє-пьє-пьє-пьє! Тюї-тюї-тюї-і-і-і-і-і-і-і-і-і–-і!
   Птаство полетіло над океаном – подолало його – і музика закружляла над Панамським каналом – над Голіввудом – над Флоридою – і сіла на хмарочоси Нью-Йорка. Але лише на мить – здійнялася – і знову злетіла:
   – Ві-у-і-у-ві-у-у-тьрльльлььл-і! Сівій-сівій! У-ці-у-ці-у-ці-у-ці-у-цііііііііі!
   І от вона вже над Ліссабоном –
   – Чію-чію-чію-чію-чію...
   – Барселоною –
   – Чі-бі-чі-бі-чі-бі...
   – Парижем –
   – Чі-чі-ві-ті-ві-ті-ті-чі-чіііі!
   Облетівши Ейфелеву вежу, птахи повернулися до пам'ятника Моцарту в Зальцьбурзі – і їхнє легке алегро завершилося урочистим фортіссімо:
   – Трррллььь-ль-ль-ль-ль-ль-ль-ль-ль-ль-ль...
    – розтанув у повітрі останній акорд.
    Над майданом зависла тиша.
    Камера побільшено взяла обличчя: на них позначилася розгубленість... шок...
    Юрба мовчала.
    Десь заплакала дитина.
    Генрі кинув погляд на годинника – до кінця передачі лишилася хвилина. Щось врятувати вже неможливо.
    Він нервово глянув на табло: їхня ганьба – безмовний майдан – усе ще в ефірі.
    І тут пролунав поодинокй вигук:
    – Браво!
    Майдан вибухнув:
    – Бра-а-а-во!!
    – Бі-і-і-і-і-с!!!
    Люди заволали, засвистіли, заскандували:
    – Браво!!!
    – Браво!!!
    – Браво!!!
    Злякано пурхнула вгору зграйка голубів, а на табло постала кінцева заставка: “Геніальні шизофреніки”.

 


           
12. Крізь штори ледь соталося світло

    Полишивши Моцартплац і висадовивши біля будинку, де мешкав ведучий – на Кенігштрассе 33, музиканта знімальна група подалася в студію.
    Додому Генрі повернувся пізненько, за одинадцяту. Йому пощастило: на паркінгу виявилося вільне місце – між пошарпаним "Мерседесом" і блакитноокою "Тойотою".
    "Шалено втомився", – подумав він, виходячи з машини. Кинув погляд на вікна – з маленької кімнати, тієї, що він віддав Оксані, крізь штори ледь соталося світло.
    "Гості вдома", – зазначив Генрі і поліз по ключі.
    Ключів ніде не було.
    "А-а, так, я ж одні віддав балерині, інші – італійцю", – пригадав він.
    Жахливо хотілося їсти. Та й випити не завадило б – відзначити успіх!
    Сьогоднішній ефір нікого не лишив байдужим. На студію зринула навала дзвінків – телеглядачі висловлювали свій захват. Тих, хто ганив передачу ("Як міг ведучий порівняти Моцарта з якимсь макаронником? Навіщо ви побільшеним планом взяли в кадр голодупого італійця?"), було небагато.
    І що важливо, а, може й, найголовніше – рейтинг "Геніальних шизофреніків" не перевершив усі інші рейтинги. Він їх просто знищив. Розцінки на рекламу можна підвищувати як мінімум рази в півтори.
    Ух! Дух захоплює!
    І ще (не забути передати Джованні): студія "Ananda Sounds" запропонувала випустити його компактдиск. На дуже, ну дуже вигідних умовах.
    Генрі підійшов до під'їзду. Натиснув дзвоника – було чути, як у його квартирі пролунав розложистий зумер.
    Однак двері йому ніхто не відчинив.
    Він натиснув ще раз – наполегливо і безапеляційно – зумер облетів кімнати – вилетів у відчинене вікно – і розчинився у вуличній тиші.
    Двері лишалися цнотливо зачинені.
    Генрі одійшов і знову глянув на вікна – через стулені штори так само соталася смужка світла.
    "Так, класний номер! – подумав він. – І чим же вони там займаються, що не можуть відчинити двері?"
    Генрі рушив уздовж вулиці. Роздратування, лють, обурення обілляли його каламутним потоком. Fuck!
    Обурення? Ревнощі. Звичайні чоловічі ревнощі. І журналіст це чудово розумів.
    Хіба він мав на дівчину які-небудь права? Хіба вона не ладна чинити, як їй здумається? "Хммм... але не в моєму ж, чорти забирай, ліжку! А цей італієць! Після всього, що я для нього зробив! Дон Джуанно дрипаний... Якщо дівчина в моїй квартирі, значить... значить... не ясно, чи що? Завтра викину балерину під три чорти".
    "Хоча... адже ти її сюди затяг обманом? Чи не так? І що їй запропонував? Щоби вона сама вирішувалала свої проблеми? Однак... однак так не можна".
    Генрі завернув назад.
    "Так, друже, давненько з тобою такого не було. Що, може закохався?"
    Думки плуталися, ступорилися, сипалися на асфальт і провалювалися крізь нього. Генрі розумів – це, звісна річ, не кохання... усього лише почуття козла, у якого козлик, молодий і спритний, знадив кізоньку.
    І однак...
    Генрі підійшов до під'їзду і знову натиснув на дзвінок.
    Двері не ворухнулись.
    "Ну ви й... Це просто свинство зрештою! – не на жарт розлютився журналіст. – Зараз... зараз я вам задам оргазму!"
    Генрі відійшов убік і став нишпорити очима по тротуару.
    Ні каменя, ні порожньої пляшки – нічого такого, чим можна би було розбити вікно, ніде не було.
    Він одійшов ще трохи...
    – Ти що, ключі загубив? – вона зринула з порожнечі і підійшла до Генрі. Так, нарешті її "you" справді пролунало, як "ти".
    – Свої ключі я віддав тобі й Джованні. Ну що, закінчили?
    – Що "закінчили"?
    – Напевно, щось таке, що не дозволило вам відкрити мені двері.
    – Не розумію, – на обличчі дівчини постало здивування.
    Генрі з недовірою глянув на артистку:
    – Дель П'єрро вдома?
    – Який ще Дель П'єрро?
    – Як-який? Італієць.
    – Не знаю, може і вдома.
    – Як це: "не знаю"?
    – Я не знаю ніякого італійця.
    – Ну ти ж його бачила?
    – Ні...
    – Слухай, Оксано, після передачі – десь після сьомої – я привіз сюди Джованні і висадив його біля під'їзду. Ти ж була вдома?
    – А ти хіба з ним у квартиру не заходив?
    – Ні, нам терміново треба було на студію.
    – Я в цей час гуляла.
    – Гуляла?
    – Ну так.
    – Досі?
    – Досі.
    – А мою передачу бачила?
    – Я про неї якось забула... Знаєш, мені зараз чомусь не до твоїх передач.
    – А світло у спальні?
    – Світло?
    – Так. Якщо ти пішла з будинку до сьомої, то... то навіщо тобі там світло? Адже ще не було темно!
    – Я макіяж наводила. Слухай, здається, світло я все-таки не вмикала...
    – Ч-чорт! Отже там мертво спить італієць! Ну, слава Богу, бо я, було, ледве не торохнув вікно...
    – Навіщо?
    – Ну... щоб його розбудити... Ходімо, я тебе з ним познайомлю! У тебе, сподіваюся, ключі при собі?
    Оксана відчинила двері, журналіст за звичкою глянув у поштову скриньку – і знайшов там в'язанку ключів, ту, яку він віддав італійцю.
    У квартирі нікого не було – музикант дематеріалізувався так само несподівано, як і прибув.
    – Що ж, Оксано... Якщо сьогодні Немезіда тебе з ним не звела – це вірна ознака.
    – Чого?
    – Того, що ви в минулих життях не перетиналися.
    – А хто це така – Немезіда?
    – Богиня Долі, що рокує людям щастя і нещастя. А тому – не судилося вам зустрітися з Джо. Відпочивай. Я ковтну чого-небудь і піду спати – втомився неймовірно. Завтра будемо ладнати твої справи. Ти готова?
    – Це дивлячись до чого. У тебе є конкретні пропозиції?
    – Наприклад, сходимо до Ціммермана.
    – Я сьогодні вже в нього була.
    – Ну-у-у?
    – Він сказав: "вільних місць нема". Я і в інших театрах побувала, навіть у ляльковому – ніде балерини не потрібні. Ось так.
    – Хммм... І що ж далі?
    – Не знаю... У Київ я однаково не повернусь.
    – В будь-якій ситуації, Оксано, є вихід, і навіть два. Завтра щось та вигадаємо. На добраніч!
    – Добраніч...
    Дівчина пішла до своєї кімнати.
    Мляво повечерявши тим, що було в холодильнику, Генрі роздягнувся і пірнув під ковдру.
    "Як же я до біса втомився"...
    Сон прийшов не відразу Генрі довго крутився, все думав... думав... і в якийсь час під його закритими повіками на вкриту пухким мохом лісову галявину один по одному почали сідати сонячні зайчики. Вітерець підносив їх у повітря – але вони знову сідали... знову... знову... Червневий ліс бринів високо в кронах закоханий соловей витьохкував:
   – Трррііільльльльльль тілі - тілі Чіві-чіві - чіві-чіві - чіві-чіві - чіві-чіві Трльо - трльо...
   Потім він, Мастор син Берта, побачив себе в театроні Борисфенівської екседри. І навіть встиг подумати: "Ні, це не занурення, це лише сон." Поруч нього сиділи шановні люди міста – архонт Аристонім, екзархиня Метродора, ойкіст Поліксен, а позаду – друзі: Ксенофонт, Темістос, Нокосфен, Посій...
    Де ж Філоміна? Серед глядачів її не було.
    Тим часом гомін затих і вистава почалося.



         
  13. Викрадення Європи (сон Генрі) 

     На осяяний багряними смолоскипами і оповитий терпкими пахощами орхестр зійшла муза комедії – Талія. У неї в руках була комічна маска. Вона її здійняла над головою – і дзвінкий голос музи полетів до глядачів:
    Талія: Одного разу, а історія ця відбулася на другий день місяця Гекатомбеона двадцять третьої Олімпіади за новим стилем, Зевс прокинувся з дуже кепськім настроєм.
    Завіси розсунулися й показали Зевса.
    Зевс: Чорти його забирай, яка діафонія...
    Талія: ...гримнув Всемогутній і визирнув у вікно. Те, що він там побачив, спантеличило його не менше, аніж "чорти", що спали йому на думку – за вікном нічого не було. Абсолютно нічогісінько.
    Зевс: Агов! Є хто живий?
    Талія: Гукнув Зевес і подумав: "Га? Що я верзу? Ми ж, демони нас забрай, безсмертні!"
    Зевс: Ану, всі до мене! Ну, де ви там? Вс-вс-всі! До мене! Хутко!
    Талія пішла, а на сцену вийшла заспана Гера:
    – Ну чого ти репетуєш? Чого репетуєш? Цілу декаду нікому не давав спокою, нехай Боги хоч сьогодні від тебе відпочинуть.
    – Та ну? Не давав, кажеш, спокою? З чого б це? – запитав Зевс.
    – Ти що, не пам'ятаєш?
    – Ні-і....
    – Свято в нас було.
    – Яке свято?
    – Десятитисячоліття незалежності Олімпу.
    – Незалежності від кого?
    – А я відкіль знаю? Ти це свято вигадав, ти і знати мусиш!
    – Я?
    – Ну не я ж! "З нагоди десятитисячоліття моєї перемоги над титанами оголосити всенародне гуляння!" – це з твого декрету. І не соромно тобі міфи розпускати – титани самі ж тебе на трон посадовили. З ними ти і назюзявся, цілу епоху не просихав. А таке вичворяв! Таке вичворяв!
    – Ну, жінко, один раз на десять тисяч років Богам потрібне справжнє свято... А що я... вичворяв?
    – Що? Він ще питає! Спочатку на нашім головнім майдані ти зруйнував пантеон циклопові Поліфему. Потім спорудив на тім місці фалос завбільшки з Олімп. Посадовив на нього якусь гетеру і влаштував перед нею військовий парад.
    – Не гетеру. Амазонку, це я пам'ятаю... Добре, що було далі, потім розповіси, – урвав дружину Зевс, – принеси амброзії.
    – Амброзії нема.
    – Як це – "не-ма"? Ну, тоді нектару!
    – Все скінчилось.
    – Що значить "скін-чи-лось"?
    – Не завезли.
    – Ти що, знущаєшся з мене? Як це "не завезли"?
    – Ти сьогодні у вікно визирав?
    – Ну...
    – І що там бачив?
    – Хаос.
    – Отож бо. Доки святкували, хтось поцупив Європу. Олімп – в Елладі, Еллада – в Європі. Загалом, нас теж поцупили. Ніхто не знає, куди амброзію везти.
    – Нас поцупили? Хто?
    – Невідомо. Кажуть, якийсь бик.
    – Ух він, негідник!
    – Хто? Бик?
    – Який в... бик? Хто вкрав в Аполлона корів? У Ареса – меча? у Посейдона – тризуба?
    – Гермес.
    – От. Так тепер він на Європу зазіхнув? До мене цього клептомана! Хутко!
    Гермес з'явився одразу, наче стояв за дверима.
    – Хайре, Ваша Громохкість! Я весь – увага.
    – Що за тон? Що за "громохкість"?! Ти що це собі дозволяєш?
    – Пробачите, Ваша Возвеличність, голова з ранку в алгії, у мене там, певно, катар, а обнектаритись нічим. Невже, як при циклопах, тільки з двох давати будуть?
    – Ти мені світогляд не заплутуй. Де Європа?
    – Яка?
    – Ну... “яка-яка”... – звичайна!
    – Ви маєте на увазі оту гетерву?
    – Сам ти гетерва!
    – Перепрошую, ви маєте на увазі дочку фінікійського царя Агенора? Так я – не в курсі... Певно з Аполоном десь волочиться... Самі знаєте, яка нині молодь. Запитайте в Діоніса, може, він бачив.
    – Ти що отут мені полеміку розводиш! Де, запитую, справжня Європа? Та, яка – материк?
    – Материк? А хіба Агенорова Європа і материк – не одна біда?
    – Гм? Справді... Геро! Ти тут? Скажи, ота Європа, що Агенорова дочка, і та, що материк це... те ж саме?
    – Алегорично – те саме, а по суті – так ні.
    – Гм... ні?
    – Еге.
    – Нічого не розумію. Чуєш, Гермесе, мотнись до Агенора, взнай, де його дочка, га?
    – Не можу, Ваше Гегемонство.
    – Що ти сказав?
    – Вибачте, Ваша Величність – а як я знайду Фінікійське царство, якщо воно разом з Європою зникло? А як я потім повернуся? Ми ж зараз невідомо де...
    – Слухай, сивина в бороду біс у ребро, – утрутилася Гера, – а не ти, часом, отой бик? Поворуши меморією! Вже надто на тебе схоже. Скорше за все, ти Європу вцупив і на Кріті її
заховав.
    – Ні... я не бик. І образ слухати не бажаю!
    – Точно, ти.
    – Слухай, Богине, що ти верзеш? Як я міг украсти Європу і заховати її на Кріті? Це однаково, що украсти слона і заховати його... в його ж... гм... ясно де. Твоя аксіома алогічна.
    – Вибачайте, Ваша Тиранічність, не хотів при вашій дружині, але така справа...
    – Говори, Гермесе! Інцидент історичної важливості, – підтримала його Гера.
    – Ну, загалом, схоже, Європа сама від нас, вірніше від Вас, чкурнула.
    – Це що за гіпотеза така?
    – Бачте, може, Ви не сповна при меморії... а діло було таке: учора, на святі, Ви Європу прилюдно до гедонії схиляли... навіть одружитися з нею обіцяли...
    – Не було такого!!!
    – ...а вона... а вона Вас продинамила. Ви їй і американську зброю, і азіатську нафту, і сорок вісім мільйонів кіммерійських рабів пропонували... А вона: "Ні, і все тут". Отож, я подумав, може це вона від Вас і... Ваших кіммерійських рабів дременула?
    – Брудний компромат!
    Увійшов Аполлон:
    – Хайре! Тату, де Європа?
    – Це я в тебе хотів запитати. Де вона?
    – Я не знаю.
    – Ти її коли востаннє бачив?
    – Учора.
    – Де?

   – Як де? Скрізь. Вона ж Європа.
    – І куди вона могла здиміти?
    – А Хронос її зна...
    – Чуєш, синку, запитай своїх Дельфійських оракулів, може вони в курсі.
    – Татуню, та ти шо? Це ж я їм інформацію постачаю, а вони її смертним штовхають. І не можуть, щоби факти не переплутать. А ти мені пропонуєш питатися в цих шарлатанів?
    – Точно! Я й забув – ти ж у нас ясновидячий! Ану, синку, увійди в астрал, наладнай своє третє око, поглянь – де Європа?!
    – А ти, татуню, чого дальтоніком прикинувся? Сам хіба не можеш?
    – Я не в формі... амброзію не завезли.
    – Так і я теж... не у формі...
    – Який лук, такі і стріли, – утрутилася Гера, – а це все, чоловіче мій, твої проміскуїтети. Я гадала, із твоїх позашлюбних байстрюків, лише Діонис алкаш, а ось, на тобі, хоч кожному тут наркологуса викликай, чи як
його там, Гіппократа.
    – Тат, що робити будемо? – запитав Аполлон.
    – Що робити, що робити... Похмелитися б.
    – Еврика! – заволав Гермес.
    – Не репетуй! І без тебе в голові ішіас... Ну, неси заничку.
    – Ні-і-і, заначки немає. Я ось про що: ану ж бо запитаємо в Геліоса – він там згори все бачить.
    – А вірно! Молодець, тямущий!
    Зевс задер голову, склав долоні, приклав їх до губ:
    – Агов, Геліосе! Геліо-о-о-се! Він що, глухий, чи що? Геліо-о-о-о-се!!!
    – Так, о мій патріарше... – пролунало згори.
    – Хайре!
    – Хайре, мій володарю. Уже прокинулися? Пізненько ж сьогодні.
    – Слухай, вогненний, ти Європу, випадково, не бачив?
    – Як не бачити? Звісно, бачив.
    – Коли?
    – Так щодня ж і бачив.
    – А сьогодні?
    – Сьогодні? Ні.
    – А вчора?
    – Учора бачив.
    – Де?
    – Ох, мій володарю... Не хотів Вас засмутити зранку...
    – Що? Що трапилось?
    – Бачите... річ у тім, що Європа... ну, як би Вам це сказать...
    – Так кажи ж!
    – Ну, взагалі, Європа.... е-е-е... померла.
    – Як померла? Коли?
    – Учора.
    – Од чого?
    – Її вкусила змія.
    – Господи! А ну, розповідай детальніше!
    – Збирала вона з німфами квіти в зеленій долині, не помітила в густій траві зміюки й наступила на неї. Ужалила змія її в ногу. Ну і... все... екзітус леталіс. А отут, дивлюся, Орфей гуляє недалечко. Вийшов Орфей на галявину – глядь – а там... труп прохолодний та нерухомий. І вирішив він подвиг здійснити, як отой Геракл, зійти в похмуреє царство душ померлих і ублагати Аїда повернути Європу на світ
білий. Через холодну печеру Тенара проліз Орфей до берегів Стіксу. А там, само собою, Харон. Сидить, курить. І перевозити нікого нікуди не хоче. Навіть за бабки. Так маестро брязнув у струни, слізоньку в похмурого демона вичавив...
    Геліос змовк.
    – Ну!? І що ж далі було? – вигукнули всі.
    – Що далі було, я не бачив. Я до Аїда не зрю. Лише через якийсь час дивлюся – вийшов звідтіля
Орфей. Один. Без Європи. До речі, Гермес теж там ошивався. Ви, мій володарю, у нього і запитайте.
    Зевс оголив блискавку.
    – Гермесе! Це що, змова? Чому не доповів!?
    – Ваше Стратегійство, постривайте. Геліосе, ти чого, гіпертермічний, анамнез спотворюєш? Навіщо нашому володареві... е-е-е... голову морочиш? Не Європа це була – Еврідіка.
    – Ну так, я і кажу – Еврідіка.
    – А Європа де?
    – Яка Європа? Дочка Агенора?
    – Ні, справжня, та, що материк.
    – Так ось же вона!
    – Де?
    – Ось там... тут... а... таки правда... де вона?... нема... Ха-ха-ха-ха! Ну, мій володарю, як Ви мене розіграли! Взяли й заховали Європу, а я й не помітив. Ха-ха-ха-ха!
    – Тьху! – плюнув Зевс, – не боги, а суцільний тобі склерозорій.
    – Перегрівся старий, – додала Гера.
    – Ну, і що робити будемо?
    – А от що, – запропонувала Гера.
    – Ну?
    – А чи не послати до Агенора Іріду: у неї одна нога отут, інша там, от і не заблукає – нехай запитає в татуся, де його дочка.
    – Точно! Ану, хутко покликати сюди Іріду!
    Веселка-Іріда не змусила на себе довго чекати.
    – Хайре, мій повелителю!
    – Хайре, хайре. Слухай, дівчинко, ти, часом, не знаєш, де Європа?
    – Яка? Та, що...
    – Так будь-яка, хоч та, хоч ця.
    – Не знаю.
    – Тоді, чуєш, злітай до Агенора, довідайся, де його дочка, га?
    – А вона що, зникла?
    – Атож!
    – Дивно...
    – Що дивно?
    – Я її вчора бачила.
    – Учора її усі бачили.
    – Стривайте-стривайте... здається... про неї щось згадувала Еос... ну так... Еос... я уваги тоді не звернула... мало що кому що насниться...
    – Так-так-так! Ану – чого тобі там наплела ця скандалістка?
    – Зараз... Зараз... Еге. Еос зустріла Європу сьогодні вранці, рано, ще до того, як Геліос виїхав на своїй колісниці. "Чого не спиш, красуне?" – запитала вона в неї. А та їй: "Сон мені поганий наснився". "Який такий сон?" "А такий, – відповідає, – побачила я, що три жінки – Азія, Африка і ще якась, обличчя не розгледіла, борються за мене. Кожна з них хотіла мною володіти".
     – Ну, диви, чисто лесбійки якісь, – буркнув Зевс.
    – "Першою, – продовжила Іріда, – припинила боротьбу Африка. Але й Азію теж було переможено. І забрала мене та, третя. А хто – не знаю. З переляку прокинулася і думаю: що за жахливий сон мені наснився?" – так відповіла Ранковій Зорі Європа.
    – Так он воно що... – багатозначно прогунявив Зевс, – он хто, виходить, Європу вцупив.
    – Хто?
    – Хто-хто... Америка, звісно. Я давно помічав – у них якийсь блуд. О, демони! Доведеться вести перемовини. Хто там головний?
    – Де?
    – В Америці.
    – В Америці?
    – Ну так.
    – Буш, – відгукнулася Гера.
    – Який Буш?
    – Молодший.
    – Ти що, мерзенна, опоганити мене хочеш? – сказився Зевс, – це я! Я! І буду розмовляти з якимось смертним? Хто в них там головний Бог?
    – А в них головного немає, вони усіх визнають.
    – І нас?
    – Ні. Нас не визнають.
    – Підлі янкі... Так з ким же там розмовляти?
    – Напевно, з Баксом. Він у них, загалом, за головного.
    – Так, докотилися... Я! Зевс! Змушений вести перемовини з якоюсь там зеленою драхмою! Тьху... Є з ними зв'язок?
    – Зараз... Який там номер? Так... нуль-нуль... зумер є... один... чотири... сім... дев'ять... два... Так... гудок іде... О! Хтось відповів! Алло! Це хто? Передаю трубку Зевсу.
    – Алло! – закричав Зевс, – це Зевс! Так-так, Зевс! Що це ви там собі дозволяєте! Тиранію тут, розумієш, розвели! Я вам покажу диктаторські замашки! Що-що?.. Що це у вас за лексикон?.. Це ви – мені?.. Як – у чому справа? Де Європа?.. Учора ми її теж бачили. Ви її поцупили?.. Ні?.. А хто?.. Не знаєте? А хто знає?.. Я?.. Я знаю?.. Я вцупив? Та ви що – вона ж і так моя!.. Була моя, та загула? Ах, матір вашу... Бик украв?.. Я – бик?.. Та я вам... Що?.. Куди? Алло!.. Алло!..
    Зевс торохнув кулаком по столу і жбурнув у вікно блискавку:
    – Сволота!
    – А я тобі казала, що це ти її украв, – відгукнулася Гера.
    – Та навіщо вона мені?
    – Навіщо, навіщо... А то не знаєш.
    – Ірідо! А ну мотнися до Агенора!
    – Я вже злітала, доки ви з Америкою розмовляли.
    – Ну і? Там вона?
    – Нема.
    – А де?
    – Взагалі, просили передати таке: останніми її бачили сидонськії діви. Вони з нею в лісі квіти збирали нарциси, крокуси, фіалки там різні. Зробили з квітів ікебану і стали водити хоровод. А отут глядь – бик якийсь. Шерсть золотом блищить, в лобі – зоря горить, роги місяцем вигнуті... Підійшов той бик до Європи і початків їй руки лизати. А потім улігся, наче пропонуючи на нього сісти. Ну, Європа і сіла. А він раптом підхопився! І як помчиться до моря! Кинувся в хвилі і поплив дельфіном. Тільки їх і бачили.
    – Куди поплив?
    – А Хаос його зна.
    – Одне за одне не краще.
    – Класично за Сократом: "Я знаю, що я нічого не знаю", – підколов Гермес.
    – Що значить "нічого не знаю"? – гримнув Зевс, – тут і знати нічого...
    Пролунав телефонний дзвоник. До апарату підійшла Іріда.
    – Приймальня! Хто? Шановні! Це Європа!
    – О!
    – Дай сюди телефон! – рикнув Зевс.
    – Мій володарю, вона вимагає, щоби я ввімкнула гучний зв'язок, так, щоби усі чули.
    – Вона ще чогось вимагає? У кого?! В мене?! Утоплю, як Атлантиду! На курку перетворю цю кур...! На козу! На сколопендру!
    – І чого цим досягнеш? – під'юдила Гера, взяла слухавку і перемкнула апарат в режим гучного зв'язку:
    – Говори, Європо, тебе усі чують.
    – Мені переказали, що ви мене шукаєте?
    – Ти де була? – гарикнув, хоча і не так гучно, Зевс.
    – А я и зараз там. А де – не скажу.
    – Як не скажеш?
    – А так. Задовбали ви мене.
    – Хто задовбав?
    – Хто, хто... не скажу.
    – Європонько, милесенька, – взяла ініціативу Гера, – розкажи, хто тебе скривдив?
    – Та хто-хто... Хтось. Він до мене давно чіпляється: "Ероте, – каже, – простромив своєю підлою стрілою моє гаряче серце. Хочу тебе, мовляв, хочу і квит". Я, може б, була і погодилася, але ж залицявся він до мене, як варвар. Ну, я його вчора знову спровадила. А він: "Дам тобі зброї неміряно!" А нащо вона мені? І так Арес як причвалає, так і війна. Тоді той: "Дам тобі нафти небачено!" А я йому: "Спасибі, мені її Азія надає". Потім той пан зовсім з глузду з'їхав: "Дам тобі, – каже, – сорок вісім мільйонів кіммерійців". Батечку! Мені лише їх не вистачало! Втекла я від нього і пішла із сідонскими дівами квіти збирати – нарциси, крокуси, фіалки там різні. Поставили ми букета в діамантовий кошик і стали водити хоровод. А отут дивлюся – якійсь бик. Шерсть золотом, у лобі – зоря горить, роги місяцем... Підійшов він до мене, лащиться. Я відразу здогадалася, хто це. "Ну, – думаю, – раз він по-людському, чому б і ні?.."
    Гермес багатозначно пхикнув:
    – Ну, ти даєшь....
    – Мовчати! – гримнув Зевс, – я не терпітиму на Олімпі порнушні плітки!
    – Ні, – втрутилася Гера, – це не порнушні плітки, а легенди і міфи Стародавньої
Греції. Продовжуй, дівчинко, продовжуй.
    – Та що тут продовжувати: потерся той бик, полизав мені руки, а потім улігся, ніби пропонуючи на себя сісти. Ну я й сіла. А він – як стрибне! як помчить до моря! Кинувся в хвилі і поплив. Бризки... нереїди в'ються... Сам Посейдон мчить на колісниці, тризубом рівняє нам шлях. "Добре, – думаю, – отже так тому й бути". Геката якось пророкувала: привезе він мене на Кріт, стану я йому там за дружину і народжу трьох синів – Міноса, Радаманфа і Сарпедана".
    – Сарпедона, – виправив її Аполлон.
    – Так-так, Сарпедона, Сарпедона.
    – Дона Педро, – знову пхикнув Гермес.
    – Ну і? – запитала Гера.
    – Не турбуйтеся, шановна Богине, ваше добре ім'я не постраждало.
    – Припинити! – ревнув Зевс.
    – Ні вже, чоловіче! Продовжуй, дівчинко, продовжуй.
    – Так що ж тут продовжувати... Постав на обрії Кріт. Доплив бик до нього і ми вийшли на берег. Бик і каже: "Лиця мого ти бачити не маєш права, тому образ цей потворний я із себе скину лише в печері. Ходімо". "Ну, ходім", – відповідаю. Зайшли ми в печеру а там усе вже наготовано – хутра, амброзія, пахощі різні. Ну, взагалі... це все.
    – О! – підняв пальця Зевс.
    – Ні, не все! – тупнула ногою Гера, – розповідай далі.
    – Таки все, – відповіла Європа, – ні Миноса, ні Радоманфа, ні Сарпедона в нього не вийшло. Певно, доки плив, силоньку всю витратив. Розлютився він, полишив мене і пішов. Навіть не попрощався.
    – По-англійському, – пирснув Гермес.
    – Отак, старий... амброзія до добра не доводить, – зітхнула Гера.
    – А з чого ти взяла, що то був я? – підняв брови Зевс.
    – А хто ж?
    – Може Арес... може Уран... чи Гермафродит там який...
    – Ото-то, Гермафродит, Гермафродит, саме він. Європо, – знову звернулася до неї Гера, – чуєш? повертайся, га?
    – Не хочу.
    – Ми все для тебе зробимо, повертайся.
    Було чути, як Європа зітхнула.
    – А не будете мені пхати сорок вісім мільйонів кіммерійців?
    – Ні! Ніколи!
    – Ну, то я вже тут.
    Боги кинулися до вікон: на своєму узвичаєному місці – від Атлантики до Кіммерійського царства – лежала красуня Європа.
    Вистава закінчилась.
    Аудиторія здійняла такий гуркіт, що Генрі мало було не прокинувся: театр потонув у свисті, вигуках, тупоті ніг... Громадяни закидали скене азаліями, оболами, драхмами...
    Коли шум затих, з орхестри випурхнули акорди – це грав Аполлон: у руках він тримав кіфару, а плечі йому обвив тонкий дріт із сірінгою – флейтою з бамбукових сопілочок. Флейта заспівала голосом солов'я:
   Трррііільльльльльль – тілі - тілі – Чіві-чіві - чіві-чіві - чіві-чіві - чіві-чіві – Трльє - трльє...
   
З-за куліс вийшла Європа. Так! Це була Філоміна! Дівчина закружляла... закружляла... повела руками... неначе збираючи квіти...
    Раптом флейта затріпотіла! Кіфара стривожилися!
    До Європи посунув Зевс.
    Вона не злякалася – посміхнулася і простягла до нього свої руки.
    Музика стала спокійнішою.
    Але отут Зевс вихопив із сагайдака величезний, неначе меч, фалос, змахнув ним над головою і накинувся на танцівницю.
    Журно затужила кіфара, флейта заспівала фальцетом...
    А Європа заллялася дзвінким сміхом: у її руках, де й не взялася егіда – щит із зображенням того, що праматір Кібела надала лише жінці.
    Удари меча-фалоса посипалися на Європу! Вона підставила під них свою егіду – і було неясно, що означає цей танок: чи то еротії бога сягають мети, чи то красуня надійно від них захищається.
    Ліра огорнула театр легким свінгом... Стефан Граппеллі перейшов на гершвінський "Summertime"... і Генрі зрозумів, що його душа повернулася з царства Гіпносу в блаженство й беспеку Зальцьбурзького ранку.


            
14. Пандора, Борисфен, відкрита книга

                                                                                        3 червня, понеділок

    Ароматові кави кухня видалася занадто тісною – він визирнув у коридор, скрадаючись, прослизнув у спальню, і, торкнувшися сплячої красуні, ненароком збудив її зі сну.
    Оксана розплющила очі – червневе сонце накидало в кімнату безліч прозорих жовтих метеликів. Ранковий вітерець, певно ревнуючи, відігнав від дівчини дух кави, але той, трохи повагавшись, знову огорнув її своїм подихом і, не спитавши дозволу, поцілував у носик.
    У двері постукали.
    – Міледі, доброго ранку! – почула вона голос Генрі, – чи не бажаєте почати цей дивовижний день з філіжаночки мавританської кави?
    Дівчина не відповіла.
    – О, так, принцесо, не насмілююся вас турбувати. Лише дайте знать, коли з'явитися до Ваших послуг.
    Оксана трохи подумала...
    – Сер! Можете вкотитись!
    – О, леді! Що я чую?! – пролунав голос по той бік дверей. – Ви не відкинули моїх поривань!
    Генрі штовхнув ногою двері і увійшов у спальню. У руках він тримав тацю з кавою, мандаринами, цукерками. Журналіст на секунду завмер і вишукано опустив тацю на столик біля ліжка:
    – Принцесо! Дозвольте розділити з вами цей скромний сніданок!
    Оксана висунула з-під ковдри руки. Потім сіла – і ковдра сповзла до її талії. Генрі вкляк: дівчина не мала наміру приховувати свої груди – невеликі, білі-білісінькі, такі схожі й такі несхожі на всі інші, із двома крихітними рожевими цяточками.
    Вона потягнулася:
    – Сер! Подайте мені халат і рушайте геть.
    – О, так, моя королево... Твоїх персів вогонь неволі лише покликав був...
    – ...і одфутболив, – позіхнула дівчина. – Ну? Ти ще довго будеш отут вірші складати?
    Генрі позадкував, вийшов; вже в коридорі згадав, що забув подати гості халат, але знову входити до неї не наважився.
    Оксана винесла тацю з кавою у вітальню:
    – Чого носа похнюпив? Не чекав?
    – Не чекав, що в тебе такі чарівні груди.
    – У мене все чарівне, – вона поставила тацю на стіл, сіла в крісло і обгорнулася полами халату. – Так само, як і ти, на мене вчора один мужик вирячився. Але для нього це сумно закінчилось. Споглядаючи прекрасне, геть каліцтвом спотворився.
    – Не зрозумів. Як це? Де?
    – Ну, я була в спальні, – в очах Оксани застрибали бісики, – а він на мене витріщився.
    – Але... ти ж казала, що Джованні...
    – Це був не твій Джованні.
    – А хто?
    – Звідки я знаю? – засміялася дівчина. – Гаразд, не мучся, розказую. Визираю я вчора у вікно, дивлюся – по вулиці чеше якийсь дядько. Зосереджений такий, замріяний... Ну, я за ним спостерігаю. А він раптом підняв голову – і побачив мене. Я на нього глипаю – він на мене. Дивиться... дивиться – і далі чеше. А потім – як влупиться головою в стовп! Я ледве з вікна не випала. Мені його, біднесенького, так стало шкода...
    – Краса вимагає жертв. Але з іншого боку – він лоба собі розбив, а тобі смішно.
    – Ні-і-і, не розбив. Він його долонькою потер і далі подався.
    – Пий каву, бо вихолоне.
    Оксана надпила ковточок і потяглася до цукерок:
    – Ой! "Рафаелло"! Мої улюблені!
    – Я знаю.
    – Брешеш.
    – Я, мадмуазель, не брешу ні-ко-ли.
    – Тоді звідкіля ти знаєш, що це мої улюблені?
    – Ти їх у Відні біля театру наминала.
    – Ну?! Помітив же...
    – Така в мене професія – помічати, – відповів журналіст.
    Оксана надсьорбнула ще.
    – Ну, сер, що будемо робити зі мною?
    – Оргія! Оргія! – запропонував папуга і нашорошився.
    – Усе, що накажете, мадмуазель, – відповів Генрі, – і, заради бога, вибачайте за невихованість мого кімнатного птаха.
    – Так-так, розумію, важке дитинство...
    – І трагічна юність. Але повернемося до ваших проблем. Принцесо! У мене гарні новини!
    – Он як?
    – Радійте! Ви врятовані!
    – Цікаво, хто ж це мене врятував, доки я спала?
    – Ще ніхто.
    – Слухай, Генрі, ти ніколи кондуктором не працював?
    – Кондуктором?
    – Що ти мені мізки компостуєш?
    – Пояснюю. Ліг я вчора і почав думати, як можна тобі допомогти. Все думав, думав... але так нічого і не надумав. Потім: "дай-но, – кажу собі, – помедитую". Тільки почав занурюватися в минуле – у Стародавню Грецію – і заснув.
    – І наснилася тобі гетера.
    – І наснився мені спектакль.
    – В-якому-ти-грав-хитро-мудрого-Одіссея...
    – Так, якщо будеш насміхатися...
    Оксана засміялася:
    – Ну-ну, розповідай, розповідай, не буду.
    – Отож, у тім спектаклі ти грала Європу.
    – Ого! Треба ж... І що?
    – Ну, там різні речі відбувалися... А підкінець тебе хотів зґвалтувати Зевс.
    – О-о-о-о!
    – Він ганявся за тобою з дерев'яним фалосом і махав ним, як мечем. І все намагався тебе...
    – Шпіліндрикнуть.
    – От-от.
    – А чому... з дерев'яним?
    – Ну, це ж алегорично.
    – Он як – щит і меч, хорошенькі алегорії, – зазначила вона. – А я ж – що?
    – А ти від його меча...
    – Фалоса...
    – Ну, фалоса, відбивалася щитом із зображенням цієї... як її...
    – Може, свинячої морди?
    – Я ж просив бути сер'йозною! Не свинячої. Не морди. А того, тої, ну... що ви показуєте генітологу.
    – Гінекологу, – пирснула дівчина.
    – От-от, йому, і більше нікому. Отже, ви із Зевсом танцюєте, а Аполлон грає на флейті. І звуки його флейти такі, ніби-то птахи співають.
    – А до чого тут взагалі Оксана Себринка?
    – А до того: вчора в мене був ефір із Джованні Дель П'єрро.
    – Ну і?..
    – Тема пройшла "на ура" і ми вирішили зробити з ним ще одну передачу.
    – Але не зрозуміло, до чого тут я.
    – Що же тут не зрозуміло?! Ти в цій передачі також візьмеш участь!
    – Так? Цікаво... А на чому я буду грати?
    – Тобі треба вигадати на музику Дель П'єрро якусь божевільну хореографію.
    – А у твого італійця є "Танок із шаблями" Хачатуряна? Ми його переробимо на "Танок із фалосами", так?
    – Ну, це тобі вирішувати, з чим танцювати – із шаблями, чи фалосами. Ну що, як ідея?
    – Блиск! Геніально! Тільки... нічого не вийде.
    – Чому?
    – Тому що в мене віза закінчується.
    – А, так... віза...
    Оксана потяглася по сигарету. Генрі підніс запальничку і закурив сам.
    Було чутно, як папуга умовляв своє відображення в дзеркалі:
    – Тюр-р-р-р-р! Хеллоу! Це автовідповідач! Залишіть повідомлення! Залишіть повідомлення!
   Генрі додав у філіжанки кави.
    – Слухай, що треба для того, щоби продовжити твою візу?
    – Запрошення. А краще контракт.
    – Контракт? Які проблеми? Завтра підемо до мого директора і підпишемо з тобою контракт. Заодно й аванс одержиш. Правда, невеликий, але на життя вистачить.
    – А директор погодиться?
    – Після вчорашнього ефіру він погодиться на що завгодно, навіть на контракт із папугою.
    – А де я буду жити?
    – Можеш тут, можеш найняти квартиру, я допоможу.
    – А мого авансу вистачить, щоби її оплатити?
    – Цілком.
    – Це вже щось... І коли передача?
    – Так... зараз червень... на липень у нас тема є... у серпні відпустка. Лишається вересень. Стривай, зараз гляну... так... вересень... друга неділя – це буде... восьмого. Згоджуйся! Якщо все пройде вдало, дев'ятого вересня ти прокинешся знаменитою! І будь-який театр матиме за щастия взяти тебе в свою трупу.
    Оксана вийяала сигарету... розім'яла... піднесла до губ... і, так і не прикуривши, "згасила" у попільниці.
    – Воно б нічого... тільки...
    – Тільки – що?
    – Бач, я не хореограф і танці вигадувати не вмію.
    – У такому разі, окрім квитка на Київ я нічого тобі запропонувати не можу.
    Оксана, здається, не почула:
    – І ще: те, про що ти говориш, мусить бути в модерні, а я балерина класична.
    – А вас цьому модерну, що, хіба не вчили?
    – Це різні речі. Хоча... у Монте Карло я працювала в модерні.
    – А "Карміна Бурана" – хіба класика?
    – Неокласика, поміж класикою і модерном.
    – Ну, і?
    – Ой, не знаю, Генрі, не знаю...
    – Так. Ось тобі касета з пташками Джо, вибери що-небудь хвилин на п'ятнадцять-двадцять. Цього вистачить.
    – А ти знаєш – Ціммерман мені запропонував відвідувати свій балетний клас! Там я зможу підтримувати форму.
    – Хитрий жук – взяти не взяв, а око на тебе поклав.
    – Слухай, Геночко, а якщо в мене нічого не вийде? Як я поверну аванс?
    – Нічого повертати не треба. Не вийде – не випустимо тебе в ефір. Зате в тебе буде цілих три місяці, щоб знайти собі роботу.
    – Так... треба подумати... завтра я тобі відповім... що згодна, – посміхнулася Оксана.
    – Іншого виходу в тебе однаково нема.
    Вона трохи поміркувала.
    – А я знаю, як довідатись, вийде щось з цього чи ні!
    – Ну?
    – Ти кажеш, що ті люди, кого ми зустрічаємо в цьому житті, були й в інших наших життях, так?
    – Ну, не всі, лише ключові фігури.
    – Так. Якщо після передачі з твоїм Джованні я прокинуся знаменитою, виходить, він для мене ключова фігура?
    – Виходить, що так.
    – Отож: а він там, у твоїх реінкарнаціях, у Давній Греції, для Філоміни Веги ключова фігура?
    – Гарне питання... Взагалі-то ні. Його там не було. Нікого, хто хоч би трохи його нагадував.
    – Ну от бачиш... Значить нічого з цього не вийде.
    – Стривай-стривай, є один нюанс: події того життя течуть паралельно з теперішнім.
    – Ну і що?
    – Адже ти з Джованні в цьому житті поки що не зустрічалася! Отже, його немає й у тому! Зідкіля ж я знаю, хто для тебе стане ключовою фігурою? І тут, і там?
    Оксана потялася до сигарет. Прикурила і якось незграбно кинула на стіл запальничку.
    – Цікаво, цікаво... Ну, а хіба ти не можеш подивитися в тому житті, що там буде далі?
    – Ні. Мені чомусь удається зачепитися лише за один прошарок – завжди той самий. І лише за один рік – третій рік шістдесят дев'ятої Олімпіади.
    – Тоді ти був, здається, солдатом?
    – Гоплітом, стратегом священного загону фаланги Ахілла.
    – А я, якщо не помиляюся, гетерою?
    – Ну, Філоміна не звичайна гетера, а перша жриця храму Афродіти.
    – А вона яка була? Ця жриця? Розкажи...
    – У неї довге світле волосся, гарний голос, твоя фігура...
    – То все ж таки, вона повія, чи ні?
    – Як тобі сказати... Гетеру, як у наш час повію, міг узяти будь-який чоловік, навіть раб, якщо в нього для цього, звичайно, були гроші. Жрицю – ні. Вона вибирала. Але бути гетерою не вважалося соромним. Навпаки – престижним! Багато батьків самі віддавали дочок у Храми Любові. Потрійна вигода: дівчина там навчалася мистецтву бути жінкою, заробляла посаг на майбутнє весілля і знаходила собі чоловіка – багата і досвічена, вона тим більш бажана. Для греків секс був такий же природним, як дихання. Але секс саме з гетерою, чи колишньою гетерою. Усіх інших жінок вони вважали чимось на зразок барокамер для виношування дітей.
    – Дикість якась.
    – Згоден. При всій їхній культурі, до дружин вони ставилися як до прислуги.
    – Але ж жінка могла завести собі коханця?
    – Важко було – з будинку її випускали хіба що на базар. Ні в театр, ні на міські збори, ні навіть до подруги не можна було.
    – Ж-жах!
    – Окрім того, у деяких містах існувало правило: якщо заміжню жінку ловили з коханцем – їй загрожувала страта.
    – За що?
    – Що б іншим не кортіло. Але – увага! Думаєш, це їх стримувало? Хо-хо! Потяг до зради у вас у крові.
    – А у вас?
    – Так само, і в нас. До речі, коханця теж могли засудити до смерті.
    – І його? Чому ж він тоді зраджував?
    – Існувало неписане правило: якщо до тебе звернулася жінка, – відмовляти заборонено! Інакше Афродіта суворо покарає. Заколе кинджалом.
    – А от це правильно. Чекай-чекай... я щось про це читала... ну так, у газеті – на якомусь там острові знайшли Храм Афродіти, а в ньому купа людських кісток.
    – Просто в Храмі?
    – Ну, так – людські жертви. Напевно, це засуджені за зраду. А, може, ті, кого заколола Афродіта?
    – Дивно... І де ж той острів?
    – Не пам'ятаю, здається десь під Одесою. Як, ти говорив, назва міста?
    – Борисфен.
    – Ну так! Борисфен! Він! Я ще здивувалася: Борисфен – стара назва Дніпра, і місто називалося так само.
    – Хм-м-м... Щось тут не так. У Борисфені звичаї були м'якіші, аніж в інших містах – за любов там не убивали. На острові був культ Афродіти. І навіть існував звичай: будь-яка жінка, у тому числі і заміжня, раз на рік зобов'язана була, як то кажуть, "переспати" з незнайомим чоловіком. Це відбувалося в середині літа, на святі Трьох Богинь – у цей день вони влаштовували оргію.
    – Може, тоді вони і приносили в жертву парочку імпотентів?
    – Нісенітниця.
    – А ти на цьому святі був? У своїх реінкарнаціях?
    – Ще ні.
    – Так звідкіля ти усе це знаєш?
    – Ну, не все. Стривай-стривай...
    – Що?
    – Напис.
    – Який напис?
    – На портику храму Афродіти: Шануй Зевса не понад демона, та Ероса паче смерті.
   – Отже, вони вклонялися смерті?
    – Ероса паче смерті... Та ні, все ж таки Афродіті. Афродіті й Еросу. Але до чого тут смерть?
    – Чуєш, Генчику, а навіщо замужня жінка раз на рік повинна була... того... з незнайомим чоловіком?
    – По-перше, це був якийсь ритуал на честь врожаю, а по-друге, щоби зміцнити шлюб.
    – Зміцнити??? – очі в Оксани округлилися.
    – Звичайно. Грецька жінка все життя сиділа на прив'язі. Так?
    – Ну?
    – А греки вважали, що еротична цікавість закладена в людині богами. Як в чоловіків, так і в жінцок. І тому раз на рік вони давали можливість жінці випустити пару – спізнати кого-небудь, окрім свого чоловіка. У цей день вона відтягувася за повною програмою й в інші дні про зраду не мріяла. Виключення, звичайно, були, але рідко.
    – Мудро. Але чоловіки теж відтягувались, чому ж вони цілий рік продовжували бігати по дівчатах?
    – Бачиш, гетери, а тим паче жриці, володіли секретом Афродіти.
    – А це що?
    – Таємне мистецтво любові. Це як наркотик: раз приколовся – і присів "на голку".
    – Ой! Розкажи! Розкажи! Як це?
    – Не знаю – я із жрицею ніколи не був. Я хотів тільки тебе... але ти мені відмовляла. Та й... дорогі ви... жриці...
    – А ти вважаєш, що можна бути щасливим із жінкою, яку вдалося прихопити надурничку?
    – Хм...
    – Давай, давай, розповідай про секрет.
    – Я ж тобі сказав – я його не знаю. Його знаєш ти. Зрештою, хто був жрицею?
    – Ні-і-і, я не знаю.
    – Тобі просто треба його згадати.
    – Ну, ти ж там був із гетерою?
    – З гетерою так, але це зовсім інше.
    – Так злітай туди і візьми яку-небудь жрицю. Чи заплатити їй жаба давить?
    – А якщо я "присяду на голку"?
    – Тоді навчиш цього секрету парочку своїх австрійських фрау і будеш з ними сидіти на голці.
    Журналіст відвів погляд... узяв філіжанку... але кави там уже не було.
    – А хочеш, ми проникнемо в Борисфен разом?
    – Ти що, серйозно? Хіба це можливо? Я ж не вмію цього, реінкарнуватись.
    – То я тебе навчу.
    – Ой! Гено! Хочу! Хочу! Хочу! Давай прямо зараз!
    – Ні, зараз не вийде.
    – Чому?
    – Ну, тобі спочатку слід проникнути куди-небудь недалечко, потім треба засвоїти, як відрізняти фантазію від Дійсності... І потім – у наступну неділю настане Гекатомбеон – місяць, у перший день якого в них було Свято Трьох Богинь.
    – Адже зараз лише червень? А в газетах писали що це свято в середині літа – 15 липня.
    – Все правильно. Тільки за дві з половиною тисячі років Земля відстала від Часу і цей зсув потрібно враховувати.
    – Виходить, за два тижні ми полетимо в Древню Грецію? Чудово! Чудово! Чудово! – застрибала дівчина.
    – Але... я мушу тебе попередити.
    – Попереджай.
    – Це – небезпечно. Бачиш, секрет Афродіти не дається безкоштовно. Він – у скринці Пандори.
    – Пандори?
    – Так.
    – У скринці, що несе нещастя?
    – Не зовсім так. Зевс, розгніваний на людей за те, що вони користаються викраденим у Богів вогнем, вирішив їм помститися. Для цього він наказав Гефесту змайстрювати гарну дівчину і викувати для неї скриньку. А всім Богам покласти туди який-небудь подарунок. Звідси й ім'я: Пан-Дора, тобто "всіма обдарована". Підступний Зевс знав, що Боги нічого путнього туди не покладуть – за його задумом красуня має нести людям спокуси і нещастя. Так і вийшло: Гермес поклав всередину хитрість, Афіна – ненависть, Аполлон – божевілля, Арес – страх, Плутос – оману, Аїд – смерть, Ерот – зраду. І лише дружина Ерота – Псіхея поклала туди надію, а Афродіта – свій секрет. І от Пандора усім, кого зустрічала на шляху, і чоловікам, і жінкам, пропонувала цю скриньку відкрити і спізнати секрет Афродіти. Рідко хто погоджувався... Навіщо? Люди знали, що разом із секретом звідтіля вискочить яке-небудь нещастя. Якось обійдемося, – думали вони і так і жили своїм сірим буденним життям. А нещастя на них однаково звідкілясь сипалися. Однак ті, хто скриньку відкрити не побоявся, ставали людьми особливими – вони спізнавали секрет Афродіти! І якщо хто з такою людиною хоч раз був близький, потім уже не міг полюбити нікого іншого. Тому-то чоловіки, як ти говориш, і бігали по дівчатах – ті вміли їх до себе приворожити. Інші їм здавалися безбарвними.
    – Біднесенькі, вони ж у них закохувалися по вуха...
    – Звичайно. Скринька Пандори!
    – А як же нещастя?
    – Смерть вискакує відтіля рідко. А інші напасті – головне на них не зацикливатись. Тоді вони ображаються і летять до тих, хто на них чекає.
    – Що ж, я згодна.
    – Що згодна?
    – Згодна відкрити цю скриньку.
    – Ну, коли так...
    Генрі ледь нахилив голову й уважно подивився на дівчину.
    – Оксано...
    – Що?
    – Будь там, на святі, моєю жрицею.
    – Твоєю жрицею? А яка різниця, що я зараз відповім? Ми ж не можемо вплинути на минуле.
    – Можемо.
    – Як це?
    – Не знаю, чи зможу тобі пояснити...
    – Звичайно, я ж дурепа.
    – Ні, що ти... Добре, спробую. Бачиш, навколо Землі існує так зване торсіонне поле. У ньому, як у пам'яті гігантського комп'ютера, міститься інформація про все, що коли-небудь було, є й буде. Для цього поля не існує перешкод – воно не лише навколо Землі, воно пронизує її всю, пронизує кожну людину. Реінкарнація – це уміння підімкнутися до резонансу цього поля і побачити, почути, відчути свої Життя. Це як Інтернет. Чи як радіо – настроюєшся на свою хвилю і дізнаєшся, що з тобою вже було. Можна довідатися, і що буде, але це набагато складніше.
    – Ти вмієш?
    – Ні. Але є люди, які знають, як це робиться. Отож. У торсіонному полі немає таких понять як минуле, теперішне і майбутнє – усе протікає водночас. Тому те, що ми вже зробили в минулому, ми робимо і зараз. Тільки на іншій звивині спіралі. Як ми вчиняли тоді, так само робимо й зараз. І навпаки. Це означає, що якщо ми з тобою сьогодні, третього червня дві тисячі третього року про щось домовляємося, то ми – Мастор, син Берта і Філоміна Вега, про те ж саме ж домовляємося вісімнадцятого дня місяця Таргеліона п'ятсот другого року до різдва Христова. З майбутнього ми керуємо минулим. А з минулого – сьогоденням.
    – Треба ж... А якщо я не погоджуся бути твоєю жрицею?
    – А ти вже погодилася. Інакше я тобі просто не наважився б це пропонувати.
    – Чи не занадто ти самовпевнений? Ти ж казав, що не ясновидячий?
    – Щоби знати майбутнє, не обов'язково бути пророком. Треба просто вміти спостерігати.
    – І як же ти визначив, що я погодилася бути твоєю жрицею?
    – По попільничці.
    – По чому-чому?
    – Зверни увагу: перед тобою стоїть попільниця.
    – Ну, стоїть, то й що?
    – А ти скидаєш попіл у мою. Для цього тягнешся до мене через весь стіл...
    – У, психолог... А чи не здається тобі, що ти для мене... це... Скільки тобі років? Ну, скільки? Скільки? Мені – двадцять три.
    – А мені, якщо дивитися на це алегорично, не дуже давно виповнилося тридцять дев'ять.
    – Еге. Не дуже давно. Років двісті тому. Тобі ще ой як слід потурбуватися, щоби я в тобі побачила коханця, татусику!
    – А якщо не побачиш, як же тоді наша реінкарнація?
    – А ти напружся, напружся, – засміялася дівчина, – і готуй для жриці грошики. Та побільше!
    – Драхма! Драхма! – пролунало з клітки.
    – Спасибі, Гефо, що нагадав – грошенят дівчині я підкину в будь-якому випадку. Генрі вийняв кілька купюр і поклав їх на стіл. Оксана звела брови:
    – А це що за радість?
    – Так, на дрібні витрати. Поки не отримаєш аванс. Захочеш – потім віддаси.
    – Я віддам обов'язково.
    – А... покинь. Дурниці. І взагалі... гадаю, повертати гроші не у твоєму стилі.
    – З чого ти взяв?
    – Я тебе знаю набагато краще, аніж тобі здається.
    – Звідкіля?
    – Я вмію читати людей. Щоби визначити людину, мені досить одного погляду.
    – Дурниці. Перший погляд завжди оманний.
    – А я не дивлюся. Я ніби сканую.
    – Як це?
    – Ну, не можу ж я тебе навчити усьому відразу.
    – Тоді просканируй мене. Тільки вголос.
    – Добре.
    – Мені роздягнутися? – посміхнулася Оксана.
    – Ні, я й так бачу.
    – Ой! – дівчина запнула халатик.
    – Ну, у психологічному сенсі.
    – А... – дівчина скорчила гримаску, – тоді скануй мене в психологічному сенсі.
    – О'кей. Почнемо з того, що зовні ти схожа на Афродіту. Але навідмінну від неї, блондинка ти не натуральна.
    – Ну той що?
    – А те, що цей колір ти вибрала не випадково: за своїм природними волоссям ти – хто? Мишка. А так – світло! Блиск! Вся увага на мене! Я – примадонна! Принцеса! Королева! І це примушує тебе бути центром уваги. І в тебе це добре виходить. А коли ні – ти викидаєш які-небудь божевільні номери, за які потім доводиться розплачуватися. Я маю рацію?
    – Те, що я приїхала в Зальцьбург, теж божевільний номер?
    – Звісно. Так здатна приїхати тільки божевільна.
    – Можу і від'їхати.
    – Ні-і, не можеш.
    – Думаєш, своєю передачею ти мене так вже й приворожив?
    – Боже збав. Просто, якби ти поїхала зараз – це було б логічно: на роботу не взяли, те, що я тобі запропонував – не потягнеш... Я й сам це розумію. Будь-яка інша на твоєму місці, уже давно б була на вокзалі. А ти – ти зникаєш тільки тоді, коли від тебе цього найменше очікують, коли це не вписується ні в які рамки, ні в які правила. Інакше тобі не цікаво.
    Оксана засміялася.
    – Твоя правда.
    – О'кей, ходім далі. За системою "Інь-Янь" – ти дівчина "Янь": енергійна, стрімка, жвава. Тобі подобається влазити в авантюри, вічно кудись поспішати, комусь дзвонити, ти обіцяєш і відразу про це забуваєш, можеш десь тижднями пропадати, можеш напозичати грошей і відразу кинути їх на вітер...
    – Що, все так погано?
    – Хіба це погано? Навпаки! Чудово! Ти гориш, як комета! Як бенгальський вогонь! Люди до тебе тягнуться! А підійдуть ближче – глядь – і очі в тебе озера, і шкіра оксамит. Так ще й ексгібіционістка!
    – Що, й досі не отямився? – засміялася Оксана.
    – Ти артистка від Бога. Зверни увагу, як ти сидиш.
    – Як?
    – Як метелик на квітці: крильця туди-сюди, туди-сюди... Ти граєш, ти на сцені завжди і скрізь. Ти здатна грати у що завгодно – у любов, дружбу, ненависть, вірність, зраду... Навіть у "самогубство". На щастя, усього лише грати. Але гра – це неправда. Тебе мама часто карала за брехню?
    – А я ніколи не брешу. Усе, що я вигадую – чиста правда.
    – Отож.
    – А можеш вгадати, яка я в ліжку?
    – А от цього не можу. Я вже стільки разів проколювався... Ніколи за зовнішністю не скажеш, знає жінка секрет Афродіти, чи ні – непомітна, як двері в казенний офіс, "скромниця" може таке викинути... А от на секс-бомбу стільки часу згаєшь, а як до ділаа дійде... – Генрі махнув рукою. – Так що, не знаю, – продовжив він. – Єдине в чому я впевнений: якщо ти в кого-небудь закохаєшся – пропав чоловік. Ти йому віддаси себе всю, але і його усього ковтнеш. Дополовини в тебе не буває.
    – Круто, – посміхнулася дівчина.
    – Можна мені від компліментів перейти до протилежних зауважень?
    – Слухай, ти мені вже тут стільки набазікав. Це, виявляється, були компліменти?
    – Тоді мовчу.
    – Ну гаразд, гаразд.
    – Не образишся?
    – Спробую.
    – Ні, так я не хочу.
    – А як?
    – Пообіцяй, що не образишся.
    – Обіцяю. Адже я "пообіцяю і відразу забуду", так?
    – Серйозно пообіцяй.
    – Серйозно обіцяю.
    – Добре. Бачиш, у тебе, як у нормальної балерини, вже почав формуватися комплекс величі – ти отак з погордою дивишся на людей. Вони для тебе, особливо чоловіки, не більш, аніж юрба, розмінні монети. Ти впевнена, що народжена для "лицаря на білому коні". А знайдеш такого – і в будь-яку мить, довго не думаючи, перебіжиш до "лицаря на білому Мерседесі".
    – Я народжена для балету.
    – Одне іншому не заважає.
    – По-моєму, це різні речі. Гаразд. Ти закінчив?
    – Звичайно, ні. Ти – нескінченна як світло, бездонна як ніч, нерозважна, як шизофренія, легка, як метелик і важка, як "Титаник". Тільки така жінка, як ти, може тримати в покорі зал, живити його своєю енергією, викликати захват і сльози.
    – Ого, як чешеш гарненько... Однак все це фігня – від зали я сама підживлююсь. Ти собі не уявляєш, який це кайф: тисячі очей ловлять кожен твій рух! Кожен поворот голови! А я захочу – і навіть на них не гляну, захочу – і усім їм віддамся.
    – За це вони тебе і люблять.
    – Знаю. А в солістки я потрапила по блату.
    – Як це?
    – Як... Що, дурником прикидаєшся? Знайомий у мене був – замміністра закордонних справ. Привіз він мене якось на дачку до одного дуж-же впливового пана... А що далі, сам здогадайся.
    – Гетера! Гетера! – втрутився папуга.
    – Гефо, не варто судити так категорично, зауважив Генрі, хоча, кар'єра через постіль...
    – Любий мій! – підвищила тон дівчина, – у світі, аби ти знав, занадто багато таких от "нескінченних" і "бездонних" балерин, щоби усім нам за просто так перепало танцювати Жізель! Зрозумів? Та й, за великим рахунком, – Оксана вийняла цигарку, – я взагалі й не солістка.
    – Як – не солістка?
    – Ну, дали мені роль в "Чіполліні", і в "Карміні" дали... А в "Лебединому" і "Жізелі" – зась!
    – Як то кажуть, у вас, дівчино, все ще попереду.
    – Слухай, якщо ти такий розумний, ану прикинь, що в мене може бути попереду? Років, отакечки за два-три, ну?
    Журналіст заплющив очі, витягнув уперед руки й, імітуючи жести сліпця, заходився пророкувати:
    – Так... За кілька років... ти станеш знаменитою балериною. Я, десь у Метрополітен-опера... чи в Ля-Скала... прийду на твій концерт... передам тобі букетик із записочкою... а ти... викинеш цей букет у сміттєвий кошик... і полетиш з яким-небудь замміністра на Багами.
    – Ні, це зараз я згодна на замміністра. Коли стану знаменитою – лише на президента, – засміялася балерина.
    Вона уважно глянула на співрозмовника:
    – А я теж умію, як ти. Хочеш тебе просканую?
    – Я весь увага.
    – Не боїшся?
    – Чого?
    – Чого? Зараз взнаєш... Почнемо з того, що ти – америкос.
    – Ну і що?
    – А те. Ви, янкі, навіть якщо тільки-но вмер улюблений цуцик, на питання: "Як справи?" с оптимістичною посмішечкою і веселим блиском в очах бовкнете: "О-о, файн!"
    – Це погано?
    – Це – фальш.
    – Ставлю тобі двійку.
    – Що, не подобається?
    – Справа не в тому. Ти говориш не про мене, Генрі О'Брайта, а навішуєш ярлики на Америку. Так, я американець. Але хіба ж душа моя – американка?
    – Ну-у... добре, давай перейдемо до душі і тіла сера Генрі О'Брайта. Та-ак... руки-ноги не схрещені... вираз обличчя спокійний... навіть після мого ляпаса... не помітно, щоби хоч трохи образився... і це говорить про те, що ти...
    – Урівноважена людина.
    – І це говорить про те, що ти – самовпевнений баран!
    Генрі засміявся.
    – Ти диви! Знову не образився! Ну, тоді ось тобі ще. Так... ну-бо, ну-бо... щось занадто рівна в тебе спина... плечі одведені назад... голова задерта... і це говорить...
    – Про піднесенність натури.
    – Ні, рідненький – про самозакоханість. Хоча... в тобі відчувається сила, рішучість, готовність до дії... а це мене влаштовує.
    – Ого! Ти робиш успіхи!
    – Мовчи, зараз говорю я. Так... погляд...
    – Який?
    – Як... як у спанієля. Отже, ти собачка привітна. І все-таки... він якийсь у тебе... трохи... ніби... ти дивишся вухами... О! Та ти, напевно, ревнивець!
    – Не більше за всіх інших.
    – А всі інші теж своїх дружин покидали в Сан-Франциско? І вікно учора всі інші хотіли розгепати? От! От ми тебе і зловили! Виявляється, ти, вважаючи себе великим психологом, насправді ні дідька в психології не тямиш! Він – не ревнивий! Ха-ха!
    – Я просто хотів потрапити додому...
    – Еге, через вікно. Сиди мовчки, а те такого наговорю, мало тобі не буде...
    – Слухаю.
    – Він, бачте, слухає! Він, бачите ви, слухає!!! Ну так і слухай! Глянь-но на себе в дзеркало!
    – Що, щось не так?
    – У тому-то й справа – усе занадто так! Сорочечка біленька, ані зморшечки на ній, брючки-стрілочки, краваточку для чогось начепив, одеколончик, причесон – усе – так! Ну, чисто тобі "Нью-Йорк Таймс"! Та одягни ти джинси! Заведи собі, зрештою, бороду! Будь романтиком! Мрійником! Авантюристом! Тоді люди й повірять, що ти зі своїми шизофреніками знаходиш спільну мову. А так – розумний, аж противно... І твоя краватка – не більш, аніж компенсація глибоко прихованого комплексу неповноцінності, а ти – закомплексований індик.
    – Круто. Ставлю п'ять, – одрубав Генрі.
    – А-а, он як? Тобі, я бачу, мало? Ти хоч раз звертав увагу, як ти з людьми розмовляєш?
    – Як?
    – Як шкільний учитель – чітко, безапеляційно, прагнеш командувать. Отож, намотай собі на краватку: мною командувати не будеш! Я цього не дозволяла ні батькам, ні замміністру. І тобі не дозволю. Втямив?
    – Бідний замміністра...
    – Бідний чи не бідний, а я сама собі – замміністра.
    – Гаразд. Хочу спитати тебе те ж саме, що й ти мене.
    – Що саме?
    – Який я у ліжку?
    – А ніякий.
    – Як, зовсім?
    – Ну, ти поглянь на себе – де пристрасть? Де азарт? Де бажання в очах? Самі натяки. Біля тебе дівка третій день сохне, вже й роздягнулася перед тобою, а ти їй що запропонував? "Зачекай, люба, ще тижні з дві-три?" Теж мені, піжон з Арізон.
    Оксана засміялася. Потім підвелася, підійшла до Генрі, обійняла його за шию і ніжно поцілувала в лоб.
    – Гено, не ображайся... Я тобі тут стільки дурниць наговорила... Усе це неправда. З тобою спокійно. Як за кам'яною стіною.
    Вона поправила йому волосся.
    – Ти сильний, розумний, чемний, а, головне – порядний. Я це відчуваю. І мене поважаєш – от, і краваточку на сніданок начепив... – посміхнулася дівчина і смикнула журналіста за краватку. – Якби ти знав, як мене нудить од усіх цих нікчем, які дивляться на мене, наче на стриптизерку, яку затягти у ліжко – раз плюнуть. Але ж серед них мені доводиться бути весь час і через тих козлів я ніколи не можу розслабитись, бути собою. А з тобою я без маски... Незвично якось... Адже ми майже не знайомі... Незвично, але легко і безпечно. І досить цікаво, – вона знову поцілувала його в лоб і сіла на місце.
    – Дивна річ, я з тобою теж не нудьгую.
    – Ну, ти даєш! Хіба із мною можна нудьгувати?
    – Все-таки різниця у віці... Ніколи не думав, що балерину Господь міг наділити ще й розумом.
    – У мене мама викладачка філософії.
    – Он воно звідки в тебе: "не більш, аніж компенсація глибоко прихованого комплексу неповноцінності".
    – Так, не дратуй мене, бо ще доберусь до твого "Едіпового комплексу". До речі, мама мені і про реінкарнації трохи розповідала, так що тобі, гадаю, довго морочитися зі мною не доведеться.
    – О-о, файн! А тато хто?
    – Тато... Він помер, коли мені було три роки. Я його майже не пам'ятаю... Пам'ятаю лише, що він мене рятував... на морі... Ми пливли в човні... Мені тоді було роки півтора, може два... ми пливли в човні, я випала і пішла на дно. Дивно... адже діти не тонуть, а я стала тонути. Але тато пірнув і витяг мене. Ти знаєш, я це пам'ятаю.
    – Гаразд, не будемо про сумне. Ти не голодна?
    – Я б з'їла який-небудь салат.
    – Тоді одягайся.
    – О'кей. А чого це ти зітхаєш?
    – Ну-у-у... думаєш мені легко тобі казати – одягайся?
    – А ти б хотів навпаки?
    – Само собою.
    – Ох, ти ж мій біднесенький...

   Home.ukr                                        Далi (продовження)